Сторінка
1

Провідні ідеї розвиненої містики, їх роль у людському самоусвідомленні

Містицизм, містика (грец. таємничий) - релігійно-ідеалістичний погляд на дійсність, основу якого складає віра в надприродні сили.

Зародився в далекій давнині, пізніше виступає як неодмінний істотний елемент таємних обрядів (містерій) релігійних у Древньому Сході та Заході.

Головне у цих обрядах - спілкування людини з богом чи будь-якоюсь таємничою істотою. Спілкування з богом досягається нібито через осяяння, екстаз, одкровення.

Елементи містицизму властиві багатьом філолофсько-релігійним вченням стародавності (конфуціанство, брахманізм, орфіки, піфагорійці, Платон і неоплатоніки і т.д.).

Середньовічна містична філософія (неоднорідна по своїй соціальній значимості) зв'язана з іменами Бернара Клервоського (1091 - 1153), І. Екхарта (1260-1327), І. Таулера (1300-61) та ін., а також із суфізмом.

Пізніше виступили містики Беме, Сведенборг. Містика у тій чи іншій степені характерна майже всім ідеалістичним філософіям нового і новітнього часу (особливо неотомізму, персоналізму і деяким формам егезістенціалізму).

У Росії та Україні релігійно-містичну філософію розвивали слов'янофіли, Соловйов і його послідовники (Бердяєв, Трубецькой і ін.). Філософи-містики вищою формою пізнання вважають деяку містичну інтуїцію, «духовний досвід», у якому зникає поділ на суб'єкт і об'єкт і відкривається реальність бога - духовної першооснови світу.

Містику проповідують, як правило, ідеологи реакційних класів, хоча в деяких випадках прогресивні ідеї чи революційна опозиція і політичний протест (напр., у Екхарта, Мюнцера й ін.) виражаються в релігійно-містичній формі.

Містична традиція в історії ідей європейської філософії орієнтована на повернення до вихідного стану світу, до тієї безперервної реальності, у якій немає ніяких частин, але є до всі як ціле. Причину такого притягального існування даної традиції Л. Вітгенштейн бачив у тому, що "містичне не таке, як світ є, але воно є". У цьому твердженні ховається споконвічна надія людини на те, що саме містика, зрозуміла як раціоналізоване ірраціональне, є той провідник, що розкриє потаєну сутність Бога, людини, світу і дасть нові можливості пізнання, недоступні ні догматичної релігії, ні науці.

Творчість видатного французького мислителя Анрі Бергсона є яскравим тому підтвердженням. Як представник філософії життя він переконаний, що в основу буття закладені ірраціональні сили, що вислизають від раціонального пізнання. По Бергсону, життя - не тільки нескінченний ланцюг взаємодій причин і наслідків, але це насамперед динамічне активне розгортання. Життя, стверджував він, незмірно багатше, ніж розумове її пізнання. Науковий аналіз пропонує лише фотографію, тобто моментальний знімок того, що власне кажучи є динамічним активним світом. Так, інтелект, виходячи з практичних інтересів, аналізує, дробить реальність на серію кадрів, як на кінематографічній плівці. Однак "тисяча фотографій Парижа не є Париж". Інтелекту не під силу проникнути в суть речей, він сковзає лише по поверхні, не досягаючи повноти буття. Потрібно щось зовсім інше, щоб пізнати буття як цілісність, як динамічний континуум. Бергсон вважає, що такою здатністю є інтуїція, що проникає усередину об'єкта, щоб знайти неповторне в ньому. Це безпосереднє, непонятійне пізнання, пряма причетність до об'єкта думки, співпереживаюче ототожнення з буттям відкриває більш глибокий і повний шлях пізнання.

На відміну від Декарта, що поділяв універсум на мислення (res cogitans) і довжину (res extensa), Бергсон стверджує, що матерія і дух, душа і тіло є два полюси однієї і тієї ж реальності (дві сторони однієї медалі).

У найвідомішому своєму творі - у "Творчій еволюції", Бергсон уподібнює життя безупинному потоку, що несеться. Доторкнутися до життя і до творчої еволюції можна лише за допомогою понять "тривалість" і "життєвий порив". Тривалість, відповідно до французького філософа, - здатність інтелекту мати інтуїтивна свідомість часу. Головною характеристикою часу свідомості є його неподільність і цілісність. Тривалість припускає взаємопроникнення минулого і сьогодення, різних станів свідомості, постійна творчість нових форм, розвиток, становлення. "Чим глибше, - заявляє А. Бергсон, - ми осягаємо природу часу, тим ясніше зрозуміємо, що тривалість є винахід, створення форм, безперервна розробка абсолютно нового"1.

Всесвіт Бергсона - це розвивається органічне ціле, де панує час і життєвий порив - умови волі і творчості. І людина мислиться як частина цього творчого потоку, життєвого пориву, у свідомості якого є присутнім безліч шарів, недоступних раціональному поясненню. Звертання до простоти, до безпосереднього погляду на світ, звільненому від штучних спекуляцій, по думці французького філософа, їсти можливість проникнути "не просто в глибини духу, але в точку дотику духу і матерії". Інтуїція є, насамперед, "переворот у свідомості". Вона є, по Бергсону, способом щирого існування людини у світі і припускає титанічні зусилля, необхідні для того, щоб відкинути помилкові стереотипи, змінити спосіб життя, навчитися жити в тривалості. Отже, життя як творча еволюція, згідно Бергсону, ірраціональна і невимовна в поняттях. Інтелект же характеризується природним нерозумінням життя. Виникнення і розвиток інтелектуальних форм пізнання являло собою, з погляду філософа, одну з ліній еволюції тваринного світу, поряд з рослинною й інстинктивною. Указуючи на спільність походження інтелекту й інстинкту, французький мислитель затверджує, що вони являють собою два розбіжних, радикально різних роди пізнання. Цю ідею він формулює в такий спосіб: "є речі, що здатні шукати тільки інтелект, але сам він ніколи їхній не знайде. Їх міг би знайти тільки інстинкт, але він ніколи не буде їх шукати".

Інтелект, що виник з метою впливу на неупорядковану матерію, осягає лише відносини між речами, що йому необхідні для активної практичної діяльності. Інстинкт же, на противагу інтелекту, "прийняв форму життя". Конкретне метафізичне, а не наукове пояснення Бергсон шукає на зробленому іншому шляху, що веде не до інтелекту, а в напрямку "симпатії". Інстинкт багато в чому схожий, з погляду Бергсона, із симпатією. Якби ця симпатія зуміла вирватися за свої рамки і почати міркувати пр самій себе, це дало б нам ключ до життєвих явищ, подібно тому, як інтелект, розвинутий і виправлений, уводить нас у матерію. Інтелект і інстинкт, по думці філософа, звернені до двох протилежних сутностей світобудови - матерії і життя. Інстинкт, використовуючи науку як власний інструмент пізнання, буде усе глибше проникати в таємниці матерії, лише поверхово досліджуючи життя. Замість того, щоб досліджувати феномен життя зсередини, інтелект, думає Бергсон, лише робить свого роду знімки різних сторін життя, не досліджуючи саму її суть. Внутрішній світ життя для нас могла б розкрити інтуїція - тобто інстинкт, що усвідомив себе і здатний нескінченно міркувати і досліджувати себе.