Сторінка
5
На основі всього вище сказаного, можна виділити основні риси світогляду наших предків в дохристиянський період, (які лягли в основу українського менталітету):
1. Особливе поціновування землі (працелюбність, пошанування праці та людини праці);
2. Індивідуалізм (перевага особистості над громадськістю), із чого випливає наступна риса:
3. Волелюбність, як перевага індивідуальної свободи над інтересами загалу;
4. Перевага в ієрархії вартостей, цінностей типових для жіночої свідомості, що стало джерелом кордоцентричності , сентиментальності та переваги емоційно-чуттєвого комплексу над раціональним в структурі української духовності.
Отже, міфо-язичницький світогляд прадавніх українців був досить розвиненим, охоплював все життя людини і містив цілий комплекс світоглядних орієнтацій та ціннісних пріоритетів . В ньому були наявні деякі елементи “філософського” осмислення явищ природи і людського життя. Тому, на основі першої світоглядної самобутньої системи, створились перші передфілософські утворення про граничні підстави людського буття, які були зумовлені значною мірою характером і способом діяльності, побутом наших давніх предків. Формувався свій стиль життя і мислення, своєрідність відношення людини до світу та характерні орієнтації на освоєння світу. Творилась своя культура.
Таким чином, можна з впевненістю говорити про те, що важливим джерелом людинознавчих концепцій києворуських мислителів є міфо-язичницький світогляд східних слов’ян, передфілософські уявлення якого наклали свій відбиток на характер філософської думки на більш високому рівні розвитку давньоруського суспільства.
1.2 Вплив християнства на розуміння людини в філософській думці Київської Русі.
Новим фактором, який вплинув на формування людинознавчих концепцій і визначив їх подальший розвиток, стало прийняття Київською Руссю християнства, що призвело до зміни світоглядних та культурно-ціннісних орієнтирів. На зміну язичницькому світосприйняттю приходить християнізована картина світу, яка по-новому поставила проблему людини, розуміння її сутності та призначення в світі. Християнський світогляд стає панівним і цим зумовлюється його провідна роль у культурі в цілому і зокрема у формуванні філософського мислення.
Однак, щодо ролі введення християнства на Русі існують дві основні протилежні точки зору. Окремі автори вважають що процес християнізації мав руйнівний характер щодо цінностей, які містилися в міфології і загалом у духовній культурі наших предків. Так, І.Нечуй-Левицький у праці "Світогляд українського народу" писав: " . Дуже рання візантійська християнська просвіта захопила й спинила її (українську міфологію) в самому процесі розкриття, повернула духовне житгя українського народу на іншу стежку й занапастила багато цікавого для науки в українській міфології" [68. с.З].
На думку багатьох вчених (І.Огієнко, Л. Силенко, Б.Рибаков, М.Попова, В.Шопен, Я.Оріон, Г.Лозко та ін.) наша традиційна предківська віра не була тупиковим шляхом у розвитку світогляду і духовної культури народу. [89]
Та все ж переважна більшість авторів, що досліджує історію української культури, сходиться на тому, що християнство стало могутнім рушієм духовного прогресу нашого народу. Звичайно, як усе нове, що є запереченням старого, християнський світогляд заперечив язичницько-міфологічне світосприйняття. Однак це було заперечення діалектичне, яке поряд із відкиданням включає в себе момент збереження, утримання того позитивного, що слугує дальшому процесу розвитку.
З іншого боку християнство на перших порах повинно було рахуватись із тими духовними потенціями, які містив міфоязичницький світогляд. Тому десь до кінця ХІ ст. тривав своєрідний „діалог” між християнськими і язичницькими світоглядами, що зумовило поліфонію думок, своєрідність поглядів на людину. Тому в поглядах на людину, її душу, характерним був дуалізм (визнання наявності, як в людині так і в душі двох першоначал – духовного і матеріального). На цій основі склалось нове на той час явище двовір’я (поєднання двох вір – язичницької і християнської) у свідомості русичів, яке можна назвати світоглядним синкретизмом, відбулось накладання християнської моделі світу на модель, вироблену в культурі східних слов’ян в більш ранні періоди історії.
Але поступово все чіткіше виявляються відмінності між язичницьким і християнським світоглядом.
Язичницько-міфологічний світогляд мав чуттсво-образну форму, де одиничне, що проявлялося в уособленні природних явищ, домінувало над загальним, тому він не міг дати людині змогу подолати безліч злих сил. Виникла суперечність між світобаченням і світовідчуттям: світобачення потребувало узагальнень, а світовідчуття - конкретних уособлень. Це й зумовило кризу язичництва. Прогрес пізнавального процесу потребував подальшого абстрагування, опосередкованості, а не приземлення й безпосередності. Християнство відрізнялося вищим рівнем узагальнення.
Ця важлива деталь мала особливе значення для розвитку світоглядних орієнтацій давніх слов'ян. Річ у тім, що політеїстичний характер язичництва зумовлював хаотичність у поглядах на світ, на причинну залежність людини від тих явищ природи, які вона уособлювала в образі богів, що посилювало владу над нею стихійних сил природи. Християнство з його вірою в єдиного Бога дало нашим предкам ідею моністичного Всесвіту, в якому безмежна кількість і багатоманітність конкретних проявів буття пов'язані єдиною першопричиною [13]. Це був справді гігантський крок в еволюції їхнього світогляду, який знаменував собою початок певної упорядкованості у світобаченні людини. Відбулася кардинальна переорієнтація поглядів на людину, якщо в міфо-язичницькому світогляді на перше місце кладеться інтерес до проблеми ставлення людини до природи, то тепер проблема людини вирішувалась в контексті відношення „людина - Бог”.
Основною домінантою нового світогляду, який закріплювало християнство, стало сприйняття значущості людини і людства в навколишньому світі. [70. с.25] При всьому тяжінні язичницького світосприйняття з його втіленням божественного в природі, воно все-таки ставило людину в залежність від сил природи, а отже, і залежність від язичницьких божеств, які були уособленням цих сил, це породжувало страх перед стихіями, оскільки природа залишалась пануючою над людиною. Християнство змінило ціннісне ставлення людини до природи, воно сприяло подоланню страху перед нею.[13. с.37]. Як зазначав Д.Лихачов: "Страх перед стихійними силами природи, типовий для язичництва, в основному пройшов. З'явилась свідомість того, що природа дружня людині, що вона служить їй . Тому оточення перестало лише лякати людину. Вона розправила плечі" [52].
Завантажити реферат