Сторінка
11

Філософський здобуток доби Київської Русі

Головною особливістю філософської думки Київської Русі є її спрямованість не на теологічні роздуми, а на актуальні політично-соціальні, моральні та культурні проблеми.

Давньоруські книжники вважали, що лише в межах культури, в бутті її цінностей, як суто людських вимірів, відбувається зрощення, поєднання духу і тіла, як життя, яке є вічним в сенсі збереження вічного духовно-душевного. В такому аспекті вдосконалення виступає, як подолання часу, коли моральна воля встановлює духовний зв’язок з минулим та майбутнім, а душа людини наближається до вічності [63 с.27].

Таким чином, головною цінністю нашого світу, за твердженнями філософів Київської Русі, є людина, як образ і подоба Бога. Основною цінністю людини виступає духовність, без якої всяке інше людське існування втрачає сенс. Давньоруські мислителі залишили значну кількість вимог та настанов щодо шляхів осягнення духовності, які, однак, залишалися та й залишаються в значній мірі не реалізованими.

2.2. Єдність емоційно-чуттєвого та раціонального в духовному світі людини.

Проблема внутрішнього світу людини була однією з центральних в давньоруській філософській думці. Однак мислителі Київської Русі по-різному віддавали перевагу окремим компонентам духовного в людині, виходячи при цьому з християнських догм про людину як носія морально-вольових якостей. Людина в їх творах подавалася як духовно-моральна цінність, що є гріховною, але може позбутися гріховності.

Якщо до прийняття християнства у міфо-релігійних уявленнях слов’ян цінність та гідність людини не виходили за межі чуттєво-конкретного відображення, то вже з Х ст. в Київській Русі поширюється ідея боговтілення людини, оскільки в етичній системі християнства людина є незрівнянно дорожчою за всі скарби світу, за цілий всесвіт.

У внутрішньому світі людини, як твердили Ілларіон та Феодосій Печерський, виділяються дві основні сили – серце та розум. Давньоруські книжники твердили, що „Бог пом’якшує серце людини”, і тому, проливши сльози за свої гріхи, можна сподіватися на милість Божу: „Уповання моє – Бог, пристановище має – Христос, покров мій – Дух Святий” [52. c. 56]

Серце через совість формує почуття людини, а розум ґрунтується на основі людяності. Виходячи з цих положень, староруські книжники з великою повагою ставилися до розуму і розсудку людини. Для них саме розум просвітлює людину, віє чистою творчістю. Людина розумна сама поширює свідомість, може проникнути до речей, ставитись до всього в світі як до себе. Природа – це принцип серця, почуття – це дім серця, а саме серце – це єдність природи та почуттів. Людина розумна володіє моральною волею, що домінує над серцем і почуттями. Ця моральна воля визначає шляхи та способи взаємодії людини зі світом, життєвий шлях кожної людини.

За визначенням В.С. Горського, філософські ідеї Луки Жидяти, Іларіона Київського, Феодосія Печерського, Никифора, Володимира Мономаха, Нестора, Кирила Туровського, Данила Заточеника ґрунтувались на етико-моральному вирішенні низки світоглядних проблем, сприяли формуванню своєрідного типу філософствування з орієнтацією на екзистенціально-антропологічні аспекти знання. Головною ж проблемою є спасіння окремої особи, побудови досконалого світу, свободи та благодаті, що протиставляються світу де панують необхідність та гноблення. [19. с.6 ]

Митрополит Іларіон Київський вважав, що віра є результатом особливо чистого розуму. Однак світ пізнається і розуміється в нього через серце. Так само через серце здійснюється діяльність людини в світі. Серце „сіє розум” і є джерелом волі та бажання, що відіграють поряд з розумом велику роль в діях людини. Зокрема, у „Слові про закон і благодать” Іларіон заявляв, що прийняття Володимиром християнства було не лише результатом „світла розуму в серці”, але і „бажанням серця та горінням духом” [70. с.39.] За твердженням Іларіона, ті, що пізнали істину і стали „новими людьми”—християнами, набули нових поглядів на призначення і цінність людини. Утверджуючи гідність людини і людства, Іларіон передусім вбачає її у доброчинності. Він з цього приводу говорить з пафосом про Володимира Святославича, оскільки той не лише христив Русь, але і „був, о чесна голово, для голих одежею, .був для голодних кормителем, .був для спраглих утроби охолодою, . був для вдовиць помічником, . був для мандрівників пристановищем, для незахищених захисником , для скривджених заступником, для вбогих збагаченням . Численні милостині й щедроти, які день і ніч чинив . убогим і сиротам, болящим і боржникам, удовицям і всім нужденним, що потребують малості” [89. с.46-47].

Прийняття християнства, вірування в єдиного Бога, за Іларіоном, є не тільки святим, але і розумним. Віра і розум не взаємо виключаються, а стають майже тотожними. Однак таке тлумачення духовного в людині було близьке більшості давньоруських філософів. Вони трактували „Софію” не як абстрактно-монологічне, а як особистісно-плюралістичне знання. Це за словами А.К.Бичко, є продовженням платонічно-християнської традиції і вказує на те, що саме особистісність „Софійного” знання дозволяє тлумачити києворуську ментальність, як екзистенціальну, а християнство в Київській Русі сприймати „під знаком Софії”. Мудрість в першу чергу є знанням суті речей, їх сенсу, або „божественного задуму” їх творення [42. с.31.]

Іларіон, в дусі своєї епохи, розглядав Ісуса Христа, як людинолюбця, як людину—сина Божого. Він приходив до висновку, що кожен, як „частка”, наслідуючи Бога, може стати сином Божим, якщо він чинить добро за вченням Христа.

Наступникам Іларіона, які є упорядниками „Ізборника” 1073р, притаманне наслідування Іоана Дамаскіна. Вони розглядають людину як мікрокосмос, що наділений і душею і тілом, „пов’язує собою зриме і незриме, чуттєве і те, що тільки розумом осяжне”. Душа є не матеріальна, але на відміну від тіла це „сутність життя”, а у поєднанні з тілом стає реальністю [19. с.7-8].

Яків Мніх та Іоан Грішний (останній є упорядником „Ізборника” 1076р.) вважали, що духовне спасіння людини можливе завдяки милосердю, проявам сердечності. Ісус Христос, на їх думку, не вимагає нічого надзвичайного чи важкого, а лише морального оновлення. Однак для цього однієї віри недостатньо, оскільки сама по собі віра – це ніщо. Можна скільки завгодно доводити, що ти – „дитина Євангелії ” і нікого в цьому не переконати. Іоан Грішний писав: „Істинна віра спокушається справами, як віра без справ мертва, так і справи без віри”. Справи ж повинні приносити благо. Початком же добрих справ є „книголюбство” чи знання [35. c 118-119].

Володимир Мономах, у свою чергу, підкреслював, що сила князя не в духовному керівництві, а в знаннях, постійному навчанні. Для нього праця фізична та інтелектуальна є найвищою мірою боговибраності людини. Розумова праця – це завершення справ, загальний підсумок, в якому збагачується людський досвід, знання. Вони облагороджують людину, її працю, роблять саму людину переконаною і сміливою, породжують волю, надають діянням істини і сенсу. Керуючись у всьому життєвою доцільністю, здоровим глуздом через осмислення в своїй душі, Мономах закликав інших наслідувати цьому.