Сторінка
1

Національна держава і громадянське суспільство

Саме поняття "суверенна національна держава" містить у собі чіткий взаємозв'язок складових елементів "суверенна" і "національна", що характеризують системну сукупність якостей даного державного устрою. Виходячи з досвіду світового національно-державного будівництва і актів міжнародного співтовариства, що фіксують і закріплюють суверенність національних, державних і особистих прав, під суверенітетом слід розуміти сукупність повновладдя нації і прав, які гарантують незалежність особи. Суверенітет нації відбивається насамперед у можливостях її вільного політичного самовизначення, в правах нації на територію, що історично склалася і яку вона займає споконвіку, її природні ресурси і копалини, а також у верховенстві її законодавства та обраної державної влади, у національному громадянстві. Суверенітет людини відбивається в реальних правах на життя і незалежність світогляду, гарантіях проти насильства і голоду, захисті самостійності особи в цілому. Як бачимо, суверенітет взагалі, що поділяється на суверенітет нації і суверенітет особи, — не просто родове поняття щодо цих двох окремих видів суверенітету, а неподільна синкретична сукупність суверенітету нації і особи, коли і нація вільно самовизначається, і особа не боїться за життя і незалежність світогляду.

У політико-правовому плані поняття "суверенітет" як норму державного життя правомірно уявляти у вигляді парадигм "суверенітету факту" і "суверенітету визнання" (або "суверенітет згоди") як двох панівних у різні епохи і у різних політичних системах типів реалізації базисної формули суверенітету. "Суверенітет факту" відповідає такому положенню, коли світове співтовариство держав своїм визнанням лише ратифікує сам факт самоутвердження і життєстійкості будь-якого режиму, який примушує рахуватися з собою як з реальною силою. Для "традиційних" міжнародних систем, де панує "суверенітет факту", характерне жорстке розмежування сфер зовнішньої і внутрішньої політики: остання є справою суверенних режимів, що не допускають втручання у свої домашні справи. "Суверенітет визнання" відбиває тенденції таких епох і систем, у рамках яких сила і стабільність кожної суверенної держави залежить від сили і стабільності світового співтовариства в цілому. За таких умов норми політичної поведінки, що демонструють прихильність духу згоди, превалюють над свавіллям і ціннісним сепаратизмом окремих режимів, а межі між зовнішньою і внутрішньою політикою розмиваються.

Федеративні та конфедеративні моделі поділеного суверенітету — типові представники парадигми "суверенітету визнання". У міжнародних справах така парадигма виявляється лідируючою дуже рідко. Загальновідомими її прикладами можуть бути нетривальний період Священного Союзу у Європі XIX ст., а також відносини між країнами Заходу, передусім членами ЄС у наш час.

Водночас необхідно зазначити, що кінець 80-х — початок 90-х років нашого століття ознаменувався спробами західних держав, спираючись на структури ООН і на нові політичні реалії, насамперед у Східній Європі, поширити "суверенітет визнання"! на інші регіони Землі. Процедуру "суверенітету визнання" з боку провідних суб'єктів світового співтовариства пройшла Україна та інші держави зі складу республік колишнього Союзу.

Звертаючи увагу на прагнення західних держав виробити придатні для себе і світу форми "суверенітету визнання", слід виділити й таке популярне поняття як "суверенітет особи". Найпоширеніше тлумачення смислу "суверенітет особи" полягає в тому, щоб пов'язати це поняття із зростаючим впливом міжнародних інстанцій, що захищають права людини від зазіхань з боку держави, та готовністю певних сил у світовому співтоваристві надати свій потенціал на підтримку зусиль цих організацій. Інакше кажучи, "суверенітет особи" — основа для утвердження в міжнародних відносинах "суверенітету визнання", практики всеосяжної парадигми з підпорядкуванням суверенітету окремих режимів авторитету інституцій, що представляють співтовариство в цілому, та проникливістю меж між зовнішньою і внутрішньою політикою. Конкретні режими можуть реалізувати свою волю під гаслом суверенітету народу або нації, але в ім'я суверенітету особи може демонструвати свою владу лише міжнародний порядок. У наші дні формула "суверенітет особи" набуває особливого значення в процесі формування, становлення і розвитку нових національних держав як суверенних суб'єктів світового співтовариства.

Як відомо, в історії політико-філософської думки, коли аналізується дихотомія "людина — держава", домінують три найбільш впливові традиції: універсальна, соціалістична і ліберально-демократична.

Перша обстоювала пріоритет цілого щодо частки. Людина сприймається в ній як істота, яка повністю інтегрована в державне ціле. Наприклад, у Гегеля мета держави — не захист життя і власності людини, індивіда, а, навпаки, захист держави людиною.

Друга виходить з ідеї, що людина є носієм інтересів певних соціальних груп і перебуває під патронажем держави, під захистом всієї могутності державного панування. Практично держава визначає всі сторони громадянської та особистісної життєдіяльності всіх верств населення.

Третя базується на ідеї правової держави, розглядаючи її як результат суспільного договору між самостійними, незалежними один від одного індивідами, які володіють рівними правами і свободами.

У політико-філософських теоріях ідея національної держави виникає як доповнення до ідеї правової держави. Якщо ліберально-демократична програма, обстоюючи рівність громадянських прав людини, не розв'язує питання про рівність прав кожного народу, зокрема про його право на державне самовизначення, то національна ідея тим і відрізняється від ліберальної, що намагається вирішити не лише проблему правової рівності людей різних національностей, а й проблему рівності націй у розумінні їхнього права на самостійний економічний, політичний і культурний розвиток. Інакше кажучи, національна держава, що захищає територіальну єдність і політичну цілісність нації й гарантує їй розвиток національного ринку та збереження національної культури, не може не бути водночас правовою, демократичною державою і не захищати інтереси приватної особи, її політичні й економічні свободи, тобто такою, що гарантує суверенітет особи.