Сторінка
1

Конвенцiональна реконструкцiя основоположень висновкiв

Визнання "пiзнавальностi природи" супроводжується в Пуанкаре чи­­­сельними зауваженнями i обмеженнями. Вiн вважає, що наука "може осягнути . не речi самi по собi, як думають наївнi догматики, а лише вiдношення мiж речами; i поза цими вiдношеннями немає пiзна­­­ваної реальностi"[3. -с.268]. Проте, це твердження частково спрос­­­товується iншим висловом самого Пуанкаре: "Сказати, що наука не має об'єктивної цiнностi, тому що ми взнаємо за нею тiльки вiдно­­­шення, означає розмiрковувати помилково, оскiльки саме тiльки вiдношення й можуть розглядатись як об'єктивнi"[3. -с.269].

Саму об'єктивнiсть Пуанкаре ототожнює iз загальнозначущiстю. Проголошуючи, що "єдиною об'єктивною реальнiстю є вiдношення ре­­­чей", Пуанкаре пояснює: "Вони об'єктивнi, тому що вони є загальни­­­ми i залишаються загальними для всiх мислячих iстот"[3. -с.271]. Хоча, знову ж таки, дане твердження супроводжується багатьма зау­­­важеннями. Так, заперечуючи погляд Ле Руа, який уподiбнював прин­­­цип и i висновки науки до правил гри, встановлених довiльно, але загальнозначущих для її учасникiв (тобто конвенцiй у повному зна­­­ченнi слова), Пуанкаре писав: "Правила гри являють собою довiльнi конвенцiї, i можна було б прийняти протилежну конвенцiю, яка була б не менш гарною. Всупереч цьому, наука є таким правилом дiї, яке приводить до успiху, в крайньому випадку повсякчас; додам: тодi як правило протилежного змiсту не вело б до успiху"[3. -с.254]. Свою думку вiн iлюструє таким прикладом: "Коли я кажу: "Щоб отримати водень, дiйте кислотою на цинк", я формулюю правило, що приводить до успiху. Я мiг би сказати: "Дiйте дистильованою водою на золо­­­то"; це було б також правило, але воно не вело б до успiху" [3. -с.254].

При цьому Пуанкаре вiдмежовується вiд прагматистського ро­­­зумiння поняття "успiху дiї", яке подiляв Ле Руа. Перед своїм опонентом вiн висуває таку дилему: "Або наука не дає можливостi передбачити - в такому випадку вона позбавлена цiнностi в якостi правила дiї; або вона (бiльш чи менш недосконалим чином) дозволяє передбачити, i тодi вона не позбавлена цiнностi в якостi засобу пiзнання"[3. -с.274]. Iнакше кажучи, передбачення, що є основою успiху практичної дiї, грунтується на пiзнаннi тих предметiв, на якi ця дiя спрямована. В такому випадку загальнозначущiсть iстини є суб'єктивним вираженням того, що в нiй вiдбиваються об'єктивнi характеристики.

Як вiдомо, початок ХХ столiття вiдзначався кризою як в науцi, так i в мистецтвi, полiтицi тощо. Це пояснюється, зокрема, й тим, що в науцi ще не було досвiду таких крутих зламiв i таких ради­­­кальних зрушень. Тому широкi кола читачiв сприймали у знаменитих працях Пуанкаре лише критичну сторону: там, де вiн говорив про не­­­минуче падiння старих фiзичних теорiй i замiну їх новими, сприйма­­­лось лише перше; коли вiн констатував загрозу, що нависла над ос­­­новними принципами науки, багатьом це видавалось за всезагальну руйнацiю наукових принципiв.

У своїй доповiдi 1904 року на Мiжнародному конгресi в США Пуан­­­каре дiйсно говорив про кризу у фiзицi i про докорiнну змiну її законiв у найближчому майбутньому. Але такi твердження супроводжу­­­вались водночас i думками про неминуче збереження деяких загальних принципiв класичної фiзики, якi, на думку Пуанкаре, утворюють ске­­­лет будь-якої нової теоретичної побудови. Вiн зауважував, що люди, якi закономiрний процес оновлення наукових теорiй видають за "банкротство науки", не розумiють мети i призначення наукових те­­­орiй, "iнакше вони зрозумiли б, що й руїни ще можуть бути для чо­­­гось корисними".

Титул "всезагального скептика" серйозно непокоїв самого Пуанка­­­ре. Вiн змушений був нерiдко виступати проти перекручування та тенденцiйного сприйняття деяких своїх висловiв. Ось хоча б такий приклад. Пiсля виходу з друку книги "Наука i гiпотеза" скандальною сенсацiєю була невiрно зрозумiле твердження автора, суть якого по­­­лягала ось у чому: оскiльки абсолютного простору, що був введений до науки Ньютоном, не iснує, а спостереження фiксує лише вiдносний рух, Пуанкаре дiйшов висновку, що не iснує нiякої системи вiдлiку, до якої можна було б вiднести обертання Землi. Тому вiн вважав так: "Твердження "Земля обертається" не має нiякого сену, адже нiякий досвiд не дозволить перевiрити його, бо такий досвiд не ли­­­ше не мiг би бути нi здiйснений, анi викликаний смiливою фантазiєю Жюль Верна, але навiть не мiг би бути зрозумiлим без суперечнос­­­тей. Або, краще сказати, два положення "Земля обертається" i "зручнiше припустити, що Земля обертається" мають один i той са­­­мий сенс; в одному аж нiяк не бiльше змiсту, нiж в iншому"[3. -с.281].

Але широкi кола читачiв, якi не зрозумiли всiх тонкощiв цих мiркувань, вирвали iз загального контексту одну думку i в спотво­­­реному та безглуздому виглядi виразили її так: "Земля обертаєть­­­ся".

Така безглуздiсть змусила видатного французького вченого висту­­­пити з роз'ясненнями своїх думок у статтi "Чи обертається Земля?" (1904), а також в книзi "Цiннiсть науки". Але йому доводилось вис­­­тупати не тiльки проти мiщанських безглуздощiв, але й проти тих фiлософiв, котрi, користуючись невдалими висловами Пуанкаре, нама­­­гались включити його до табору фiлософського конвенцiоналiзму. Так, йому знову довелось виступити проти Ле Руа, який вважав науку суто штучними розумовими побудовами вчених, а її закони - неспро­­­можними вiдкрити iстину правилами дiї, подiбними до правил гри. Фактично це було виявленням нерозумiння вiдмiнностi фiлосфського i методологiчного конвенцiоналiзму.

Виступаючи проти даного пiдходу, Пуанкаре наводить такi аргу­­­менти. (1) Об'єктивнiсть науки пiдвтерджується практикою: " .якщо науковi "рецепти" мають цiннiсть як правило для дiї, то це тому, що загалом i в цiлому вони, як ми знаємо мають успiх. Знати - оз­­­начає вже знати щось, а якщо так, то яке право ви маєте говорити, що ми нiчого не можемо знати?". (2) Об'єктивнiсть усякої наукової теорiї пiдтверджується її прогностичною роллю: "Наука передбачає; i саме тому, що вона передбачає, вона може бути корисною i слугу­­­вати правилом дiї". (3) Критерiй об'єктивностi науки Пуанкаре вва­­­жає таким самим, як i "критерiй нашої вiри у зовнiшнi предмети. Цi предмети реальнi, оскiльки вiдчуття, якi вони в нас викликають, уявляються нам з"єднаними, я не знаю, якимсь неруйнiвним цементом, а не випадком дня. Так само й наука вiдкриває нам мiж явищами iншi зв'язки, тонкiшi, але не менш мiцнi . Вони є не менш реальними, нiж тi, що надають реальнiсть зовнiшнiм предметам"[3. -с.279].