Сторінка
1

Людиномірність предмета філософії

Філософія як світоглядне знання. “Софійний” та “епістемний” способи філософствування. Етноментальні характеристики філософського знання

Філософія як світоглядне знання Отже, як ми вже довідалися, філософське знання має свою специфіку, яка полягає в його плюралістичному (“поліфонічному”), діалогічному й водночас толерантному стосовно інших (відмінних) точок зору характері. Зазначене дає змогу розглядати філософію як “мудрість”, як знання “софійного” (від грец. “софія” — мудрість) типу. Проте філософія є мудрістю лише “в ідеалі”, реально ж вона є постійним прагненням до мудрості, устремлінням до неї, пристрасним бажанням її, любов'ю до неї (буквальний переклад грецького слова “філософія” і означає любов до мудрості: “філео”—люблю, “софія”—мудрість). Цим і зумовлений процесуальний, характер філософського знання, його діяльно-активний характер. Розглядувана в цьому плані філософія виступає в ролі своєрідного мистецтва, вміння “вчити мислити”, вміння читати “поліфонію смислів” тексту (а не лише буквальний смисл), вміння творчо, нестандартно, неповторно мислити.

Разом з тим, як уже зазначалося, філософське знання може існувати і як “моністичне”, “монологічне” і навіть догматично-категоричне (нетолерантне) знання. І це не суперечить наведеній вище характеристиці філософії. Річ у тому, що філософія — завжди поліфонія (багатоголосся), в якій окремі “голоси” можуть бути монологічними, моністичними тощо, але врешті-решт це завжди поліфонія, плюралізм позицій і точок зору.

Ось така “множинність” філософського знання і характеризує його як знання світоглядне А що ж таке світогляд? У найелементарнішому розумінні слова — це найзагальніше усвідомлення людиною навколишнього світу, свого місця в ньому, свого ставлення і відношення до цього світу й до себе, своїх претензій і намірів щодо світу та шляхів реалізації цих намірів (життєвих програм). Отже, світогляд є певного роду знанням (про світ, людину і т. ін.). Водночас—це просто знання, а й оцінка людиною світу й самої себе.

Ціннісний характер світоглядного знання зумовлює поєднаність у ньому інтелектуально-розумової компоненти з почуттєво-емоційною. Це вказує на наявність у змісті світогляду постійних спонук до активності, дії, що і надає світоглядній формі характеру життєвої програми, а самому світоглядному знанню рис знання-переконання. Світогляд — це своєрідна інтегративна цілісність знання і цінностей, розуму і чуття, інтелекту й дії, критичного сумніву і свідомої переконаності. Інтегративний характер світогляду передбачає структурну його складність, наявність у ньому різноманітних шарів і рівнів, з-поміж яких насамперед вирізняються емоційно-психологічний рівень (світовідчуття) і пізнавально-інтелектуальний рівень (світорозуміння). Іноді ще вирізняють такий рівень, як світосприйняття, до якого відносять досвід формування пізнавальних уявлень про світ з використанням наочних образів (сприйнять).

Таким чином, можна говорити про світогляд як про більш-менш систематизований комплекс уявлень, оцінок, установок, що забезпечують цілісне бачення та усвідомлення світу і місця в ньому людини разом з життєвими позиціями, програмами та іншими спонуками поведінки, активного діяння взагалі. Тим самим світогляд інтегрує пізнавальну, ціннісну й спонукально-діяльну установки людської життєдіяльності.

Всі ці функції, спрямовані на забезпечення успішного функціонування специфічно людської життєдіяльності, світогляд здійснює на різноманітних рівнях щодо ступеня загальності (світогляд особистості, груповий, професійний; національний, класовий тощо, нарешті, загальнолюдські світоглядні настанови), або ступеня історичного розвитку (античний, середньовічний і т. п. світогляд), або ступеня теоретичної “зрілості” (стихійно-повсякденний, “житейський”, теоретичний, філософський світогляд).

Питання про філософію виникає саме у зв'язку з мовою про ступені зрілості (як історичної, так і теоретичної) світогляду. Виникнення філософії, її становлення пов'язані з особливостями найдавнішої світоглядової форми, яка, по суті, була ровесницею самої людської історії — міфології. На самому порозі свого історичного існування, коли крізь товщу ще по суті тваринної, інстинктивної психіки ледь починало жевріти світло інтелекту, людина з подивом відчула неспокійний потяг сягнути за межі безпосередніх тваринних відправлень. Тьмяна думка — власне ще не думка, а ледь усвідомлюваний інстинкт — незграбно, з неймовірним зусиллям почала відриватися від поверхні безпосереднього животіння в середовищі існування. І в міру того, як відрив ставав помітнішим і значнішим, людина зачаровано і водночас з острахом спостерігала, як середовище поступово перетворюється на розмаїтий навколишній світ, сама ж вона, власне первісний колектив їй подібних (з-поміж яких ще несила було виділити свою індивідуальність), перетворюється на своєрідний “фокус”, “клубок”, активне “ядро” зв'язків, стосунків, претензій і намірів щодо цього світу. Так народжується міфологія (від грец. “мітос” — слово, сказання) — первісна світоглядна форма, покликана забезпечити далеко не легкі вимоги існування людини на перших щаблях історичного буття.

Будучи первісною світоглядною формою, міфологія виявилася єдиною формою існування суспільної свідомості й тому містила в собі в нерозчленованому, зародковому (синкретичному) вигляді всі наступні форми суспільної свідомості — релігію, мистецтво, науку, мораль та ін., в тому числі філософію. Відмітною рисою первісної міфології була своєрідна “дифузність” її змісту, яка відображала специфічні риси первісного людського колективу — “гомінідні” (від лат. homo—людина). На перших ступенях людської історії ці риси належали лише первісному колективові, а не індивідуальному її члену. Вирваний з колективу, діючий окремо від нього індивід був ще цілком твариною. Специфічні людські риси були притаманні йому лише в тій мірі, в якій він належав до колективу, “розчинявся” в ньому (недаремно члени первісних колективів не мали навіть ще індивідуальних імен, а звалися відповідно до приналежності тому чи іншому колективу — “син орла”, “донька змії” тощо).

“Розмитість” якісних меж між індивідом і колективом знаходила світоглядне відображення в “розмитості” меж між образом і реальністю, думкою та дією, предметом і словом. Первісні люди уникали вимовляти назви страшних і лютих звірів, замінюючи їх іносказанням, побоюючись, що вимовлене слово (назва) автоматично призведе до появи реального звіра або іншої названої вимовленим йменням страшної істоти. Саме такі слова-іносказання трапляються, наприклад, у “Лісовій пісні” Лесі Українки для позначення фантастичних істот — “Той, що в скалі сидить”, “Той, що греблі рве” і т. п. До речі, сам міф для первісної свідомості був не словом-оповіддю, а словом-реальністю. Первісні люди не розповідали міфи, а колективно їх “переживали”, “програвали”, “відтворювали” в колективних містеріях-діяннях. Саме такою (реально-діяльною, емоційно-життєвою) і була первісна міфологія, яка фактично ототожнювала образ-слово з самою реальністю.