Сторінка
5

Людиномірність предмета філософії

Етноментальні характеристики філософського знання. Жорстке підпорядкування національного питання соціальному, тлумачення етнонаціонального чинника як суто “зовнішнього”, формального, неістотного (за формулою “національний за формою, соціалістичний за змістом”) — ця великодержавна настанова протягом всієї радянської доби української історії брутально перекривала прямий шлях етноментальним дослідженням національної культури, історії, філософії тощо, змушуючи дослідницьку думку звертати на манівці соціально-класового аналізу, “формаційного” підходу і т. ін. Отримані на цих шляхах результати набагато відхилялися від реального стану речей.

Розвал імперії, безкровна українська національна революція 1991 p. змели імперські шлагбауми на шляхах вільної наукової творчості. “Твердження, що історія людства — це історія класової боротьби,— пишуть українські історики М. Чмихов, Н. Кравченко та І. Черняков,— є, безумовно, перебільшенням, оскільки не лише виникнення класів, а й навіть виокремлення соціальних груп було досить пізнім явищем, притаманним стародавньому людству від самого початку його існування; Таким чином, на різних, етапах, історії в центрі подій цілком об'єктивно мають перебувати саме етнічні процеси” 1.

Отже, виявляється, що етнічні характеристики належать до найдавніших специфічно людських характеристик.

1 Чмихов М. О., Кравченко Н. М., Черняков І. Т. Археологія та стародавня історія України. К., 1992. С. 170.

Виникаючи на найдавніших етапах людської історії, вони виявляють стійкість і тим самим свою здатність справляти постійний і довгочасний вплив на людські спільноти.

Серед етнічних характеристик, котрі справляють найефективніший вплив на національну культуру, наші історики називають національну самосвідомість. “Навіть у багатонаціональних розвинутих країнах відомі лише поодинокі випадки, коли та чи інша людина виявляє байдужість до своєї національної ознаки. В наші дні остаточно стало ясним: ідея повного злиття націй зазнала краху. В США відмовилися від теорії “плавильного казана”, в якому, начебто, зливаються в єдине ціле представники різних етнічних груп цієї держави. Спроба створити в Радянському Союзі “нову історичну спільність — радянський народ” також завершилася повною невдачею. Науковці вважають, що етнічна самосвідомість має цементуюче значення для самого існування етносу та виявляється в почутті національної гідності, в пам'яті про спільних предків, у звичній (рідній) для носіїв цього етносу психології тощо” 1.

Стосовно етнонаціональних характеристик філософського знання (хоча спеціальних розвідок цієї проблеми в нас мало) можна сказати, що сам факт існування таких характеристик не викликає сумніву. Добре відомим є факт емпіричності англійської філософії, раціоналізму французів, спекулятивності німецької класичної філософії (одночасно говорять про англійський “платонізм” і французький містицизм, які ніби доповнюють попередньо названі характеристики).

Етнонаціональні характеристики філософської думки античної Еллади відображали не тільки менталітет давніх еллінів, але й великою мірою визначали специфічність культурного розвитку елліністичних держав, Візантії. Велике значення для формування українського національного менталітету мав майже трьохсотрічний діалог міфоепічної свідомості Київської Русі з візантійсько-християнською культурою. Водночас римський античний менталітет ліг в основу більш як тисячолітнього культурного розвитку західноєвропейської середньовічної культури.

В наступному розділі на базі етноментального підходу буде проведено аналіз світової і вітчизняної історії філософії.

Що ж до традиційно “радянського” підходу до аналізу

1 Чмихов М. О., Кравченко Н. М; Черняков І.Т. Археологія та тародавня історія України. С. 170—171.

історико-філософських (історико-культурних взагалі) проблем, який був “вторований” шляхами “формаційного”, суспільно-класового аналізу, то, не заперечуючи певної цінності такого підходу, хотілося б наголосити на тому, що негативів на шляху такого “аналізу”, на жаль, було набагато більше, ніж позитивів. На це нам неодноразово вказували наші західні опоненти, навіть із числа дружньо настроєних до нас.

Так, на початку 60-х років Ж. П. Сартр, який оголосив себе тоді “марксистом”, у своїй праці “Критика діалектичного розуму” висловлювався у такий спосіб: якщо я хочу зрозуміти творчість, скажімо, дрібнобуржуазного інтелігента П. Валері, то не дай боже звернутися в цьому по допомогу до марксистів. “Цю певну верству вони підмінюють ідеєю її матеріальних умов, її становищем серед інших верств і її внутрішніх суперечностей. Нам знову продемонструють економічну категорію, покажуть, що приватній власності дрібних буржуа загрожує, з одного боку, концентрація капіталу, а з іншого — вимоги народних мас. Зрозуміло, це веде до несталості її соціального становища. Все це справедливо: цей кістяк загальності — сама істина на рівні абстракції; більше того, доки поставлені питання стосуються сфери загального, ці елементи схеми в їх комбінації іноді допомагають знайти відповідь. Але йдеться про Валері. Така дрібниця не може збентежити нашого абстрактного марксиста . у його аналізі Валері зник” 1.

У цілому в радянській марксистській літературі стільки було наплутано з приводу проблеми “класів”, “класової боротьби”, “класового аналізу” тощо, настільки ця плутанина “не узгоджується” із зробленим західними дослідниками цієї проблеми, що потрібен певний час, аби в усьому цьому розібратися й привести до якогось ладу. “Проблема класів” ще чекає на свій аналіз.