Сторінка
4
У представників німецької класичної філософії діалектика продовжує бути духовним феноменом. У Гегеля вона стає об'єктивною (оскільки в нього об'єктивний і сам дух), але продовжує залишатися феноменом духовним. Лише Енгельс, для якого об'єктивним буттям є буття матеріальне, механічно “переселяє” діалектику з гегелівського духовного об'єктивного “помешкання” до матеріального. Так народилася об'єктивна “діалектика природи” (з самої лише голови Енгельса), не маючи ніяких передумов у історико-філософському процесі (як народилася прямо з голови Зевса Афіна-Паллада). Сам же Маркс, як і належить справжньому представнику німецької класичної філософії, ставши на матеріалістичні позиції, продовжував тлумачити діалектику як суто духовний феномен (у творах Маркса немає жодної згадки про “діалектику природи”).
Отже, корінь діалектики — в людині, її дусі, тобто в тій стороні її єства, яка є “екстериторіальною” щодо жорсткої детермінованості світу матеріальної необхідності. Адже людина не є просто “одним з елементів” універсальної сітки реальності (як тварини, рослини, каміння та інші елементи природи), що жорстко “запрограмовані” на певні стереотипи. Вступаючи (за допомогою свого духу, свідомості) в контакт із світом можливостей, світом так само об'єктивним, як і дійсність, але, на відміну від останнього, множинним (плюральним, а не унітарним), людина “вириває” себе з дурної нескінченності причинного ряду. Тим самим людина дістає змогу вибрати між різними можливостями, тобто набуває унікальної здатності — самій, як висловлювався Кант, починати причинний ряд. Інакше кажучи, людина виявляється істотою не тільки детермінованою, визначуваною, підлеглою і підневільною (подібно до речей і предметів навколишнього світу), а й детермінуючою, керуючою, пануючою, вільною.
Людина живе ніби одразу у двох світах — унітарному світі універсальної підпорядкованості й плюралістичному світі розмаїття можливостей і вибору. При цьому на перших етапах людської історії безперечно домінує унітарний порядок життя, на вищих же її щаблях поступово, але неухильно виявляє себе плюралістичний світ свободи.
У класичну добу еллінської філософії виразно окреслюються два істотно відмінні способи філософствування. Перший підхід постає в прагненні до мудрості. Така “націленість” на постійний пошук (а не на якийсь певний, “завершений” у своїй принциповій “конечності” результат) ставить людину в ситуацію постійного перебування віч-на-віч із кількома варіантами відповіді (а не з однією, “єдино можливою”); в цьому—головна сутнісна риса зазначеного підходу, що виражає специфічно людську “відкритість” множинному світу можливостей. Сократівський мудрець, подібно до героїв народного фольклору, шукає не істину, а правду. Адже істина “єдина для всіх” і тому рівною мірою байдужа до унікальної неповторності кожного. Правда ж “потрібна кожному” внаслідок саме “небайдужості до кожного”. Правда несе щастя як гармоній не переживания “повноти” (множинності) життя, істина ж — лише знання наявного, даного, сущого (“єдиного” у своїй звершеності й тому “вже безваріантного”).
Другий (арістотелівський) спосіб філософствування тлумачить філософію вже як науку про суще і тому, зрозуміло, вбачає головне її завдання в осягненні істини. Отут і корениться догматичний, антидіалектичний спосіб філософствування.
Перший, сократо-платонівський, спосіб філософствування виражає людську відкритість світові можливостей і тим самим орієнтує на діалог, а не монолог з реальністю (моністичною є лише наявна, дійсна реальність; реальність же можливостей принципово плюралістична і тому не допускає монологічного до себе відношення). Проте саме до діалогічного відношення, до діалогу семантичне тяжіє сам термін “діалектика”. І це цілком природно, оскільки “мудрість”, що на неї орієнтує себе цей спосіб філософствування, є не просто “відбитком” у голові наявно сущого, того, що просто є.
Окрім сущого, мудрість знає ще й можливе, належне, доброчесне. Тому мудрість не просто знає, але й оцінює. Орієнтоване на мудрість “софійне” знання виявляє себе в діалектиці; тому і “софійний” спосіб філософствування реалізує себе в діалектичному методі.
Альтернативне “софійному” — “епістемне” (від грец. “епістеме” — знання, наука) знання наголошує на “збігові”, тотожності свого змісту зі змістом сущого і тим самим спрямоване на отримання істини. Істина ж, як відомо, максимально елімінує зі свого змісту все, що виходить за межі сущого (можливе, належне, доброчесне тощо). Звідси, можливо, й народився стародавній анекдот, який приписує Арістотелю, цьому фундаторові “епістемного” способу філософствування, слова: “Платон мені друг, але істина — дорожча”. Епістемний спосіб філософствування реалізує себе в догматичному (“метафізичному”) методі.
“Софійний” спосіб філософствування приймає нормальним станом людської думки плюралізм, “поліфонію”, творче розмаїття людської думки, а не єдність і “одностайність” останньої, що тиражуються від індивіда до індивіда. Що ж до “епістемного” способу філософствування, то його орієнтації збігаються з процедурами догматичного методу, які зводять діалог до монологу, поліфонію до монофонії.
Слід, одначе, відразу застерегти від спрощеного (вульгарного по суті) уявлення про “софійний” спосіб філософствування (і діалектичний метод) як про “правильний” (тим більше “єдино” правильний) спосіб мислення всупереч “неправильності” епістемного способу філософствування (і догматичного, “метафізичного” методу). Коли говорять про “однобічність”, “обмеженість” “епістемного” мислення та догматичного методу, то це зовсім не означає відсутності в них певної філософської цінності.
Не тільки “софійність” і діалектика, але й “епістемність” і догматизм виконують важливі й потрібні для нормального перебігу філософського процесу функції. Функції ці хоч і різні, але взаємодоповнюючі. Діалектика активізується щоразу, коли перед філософією постають проблеми, що потребують вибору напрямів філософського пошуку, потребують нових, нестандартних творчих ідей. Діалектика працює в ситуаціях неусталеності, плинності та мінливості. Догматичний же метод, як і “епістемність”, активізуються усякий раз, коли перед філософією постають проблеми необхідності систематизації, упорядкування, зрештою — гармонізації наявного (здобутого в широкому творчо-діалектичному пошуку) матеріалу.
Завантажити реферат