Сторінка
1

Становлення теорії пізнання

У попередніх розділах ми розглянули проблему свідомості, її походження та сутність. Встановлено, що свідомість являє собою особливу властивість високоорганізованої матерії (людського мозку), вищу форму відображення світу. Діяльність свідомості виражається передусім у пізнанні, тобто надбанні та розвитку знань, тому й логічно тепер перейти до вивчення теорії пізнання.

Проблема пізнання, пізнаванності світу — одна з основних проблем філософії. Здавна вона є предметом посиленої уваги філософії (особливо відтоді, коли була усвідомлена відносна протилежність суб'єкта й об'єкта, ідеального й матеріального).

Пізнання — це процес, у якому здійснюється пізнавальне відношення суб'єкта до об'єкта, досліджується суть і можливість пізнання людиною природи й самої себе, виявляються передумови, засоби, закономірності руху пізнання та критерії його істинності. Гносеологія досліджує вихідні умови й основи пізнання, виступає узагальненням пізнавального досвіду людства.

З розвитком філософії, науки та практики змінювалась і проблематика пізнання. Дедалі відчутніше воно набувало творчого характеру, особливо наукове пізнання. Накопичувалися знання, навички й уміння людини, що сприяло формуванню проблем, вирішенню одних і постановці інших, осмисленню їх характеру та сутності.

Шлях пізнання завжди був складним, суперечливим і різним за тематикою постановки та розв'язанням проблем. Наприклад, в античній філософії центральною була проблема співвідношення знання та думки, істини й помилки (омани). Матеріалізм та ідеалізм вирішували їх виходячи з власних передумов. Так, Демокрит вважав, що в процесі пізнання від предметів відокремлюються найдрібніші їх частинки ("ейдоси"), які несуть у собі образ предмета. Проте коли вони досягають органів чуття людини, виникають образи, які відображають предмети. Попри наївність цієї концепції, її матеріалістичний характер не викликає сумнівів: поза нами існують речі, а наші відчуття, сприйняття тощо — їх образи. Важливо й те, що Демокрит прагнув збагнути механізм процесу, який забезпечує правильність сприйняття.

Іншою була теорія пізнання Платона. Стверджуючи, що істинне пізнання — це пізнання ідей (вічних, незмінних духовних сутностей, щодо яких речі — лише їхні недосконалі копії), Платон вважав, що таке пізнання досягається шляхом "пригадування" (anamnesis). При цьому душа людини має абстрагуватися від світу речей, які вона безпосередньо споглядала у світі духовному — коли перебувала там до народження.

Здатність людини пізнавати світ визнавалась усіма матеріалістами й переважною більшістю ідеалістів. Проте необхідно зазначити, що ідеалізм, хоча й визнає пізнання світу, все ж тлумачить його неправильно. Про це свідчить не лише приклад з ученням Платона. Видатний ідеаліст-діалектик Гегель завжди наголошував і переоцінював пізнавальні сили розуму. Та все ж вважав, що пізнання — це самопізнання абсолютної ідеї, різними перевтіленнями якої є як розум, що пізнає, так і об'єкт, що пізнається. Безперечною заслугою Гегеля було застосування ним діалектики до аналізу процесу пізнання, його історичний підхід в осмисленні цього процесу. Та, будучи ідеалістом, Гегель не міг визнавати матеріалістичного принципу відображення, без якого неможлива наукова постановка й вирішення гносеологічної проблеми.

Суб'єктивний ідеалізм теж "визнає" пізнання світу, оскільки зводить світ до сукупності відчуттів, уявлень тощо. Зрозуміло, що при цьому пізнання трактується феноменологічно як низка

феноменів людської свідомості, над якими можуть здійснюватися ті чи інші дії (операції), — зрештою, теж суб'єктивні. Питання про рух пізнання вглиб, про проникнення його в сутності речей тут знімається, оскільки існування речей поза свідомістю суб'єктивним ідеалізмом заперечується.

В історії філософії існували й існують вчення, які заперечують здатність людини пізнавати світ, і такі, що визнають цю здатність обмеженою. Ці вчення належать до агностицизму (грецьк. а — ні, gnosis — знання). Вперше піддав сумніву пізнаванність світу античний скептицизм (Піррон, Карнеад, Секст Емпірик та ін.). Він виходив з того, що відчуття мають суб'єктивний характер і залежать від стану людини.

Суспільні потреби й розвиток науки Нового часу поставили гносеологічні проблеми на одне з чільних місць. Актуальними стали проблеми зв'язку "Я" із зовнішнім світом, "внутрішнього" й "зовнішнього" досвіду, "первинних" та "вторинних" якостей тощо. Це призвело до того, що теорія пізнання почала претендувати на роль загальної методології наук. У вирішенні цих питань, як і раніше, виокремилися два підходи, тепер уже у формі сенсуалізму, який був тісно пов'язаний з емпіризмом і раціоналізмом. Спроба їх синтезувати була здійснена в німецькій класичній філософії. Великою заслугою її представників, особливо Канта і Гегеля, були дослідження активності суб'єкта, форм пізнавальної діяльності, значення логічних категорій, в цілому діалектики пізнавального процесу.

Різне розуміння "граничних основ" і вихідних принципів пізнання світу викликали появу різних гносеологічних концепцій. Та головним залишалося питання про відношення думки про світ до самого цього світу, тобто чи може людина пізнати світ. Матеріалізм, на відміну від ідеалізму, завжди пов'язував своє пояснення світу з принциповим визнанням його пізнаванності.

Тоді ж і виникли різні форми агностицизму, біля витоків яких стояли відомі мислителі Д. Юм (1711-1776) та І. Кант (1724-1804). Виходячи із сенсуалістичних положень, Юм визнавав єдиним джерелом наших знань відчуття, стверджував, що людина, будучи обмеженою своїми відчуттями, не може вийти за їх межі, порівняти відчуття з будь-яким феноменом, який не є відчуттям. Звідси й робив висновок про неможливість знати, чи існує що-небудь, крім відчуттів. Можливо, їх причиною й основою є речі, проте бути переконаним у цьому не можна; можливо, відчуття виникають у свідомості суб'єкта якось спонтанно; а може, викликаються Богом. Заперечував Юм і об'єктивне значення причинного зв'язку, вважаючи, що останній зводиться до звичного, що проявляється у послідовності відчуттів.