Сторінка
2
Якщо подивитися з цієї точки зору на процес становлення і розвитку правових, демократичних гарантій з боку держави щодо людини, індивіда як необхідних умов для формування національної держави; то в історичному плані можна виділити кілька періодів.
Перший період (XVI—XVIII ст.) — загроза фізичній безпеці індивіда, тобто загроза індивідуального насильства. Мета держави визначається тим, що вона гарантує безпеку життя і власності. Для досягнення мети держава має відповідні засоби: поліцію, суди, "державну монополію" на владу.
Другий період (з кінця XVIII ст.) — загроза індивіду з боку держави, деспотизму, тоталітаризму. Мета держави — безпека індивіда від загрози самої держави, тобто свобода і рівність. Засоби досягнення мети: права людини, принцип розподілу влади, право громадян на спротив незаконній реалізації державної влади.
Третій період (XX ст.) — загроза індивіду, що виходить з економічної нерівності і вільного ринку. Мета держави — соціальна справедливість. Засобами її досягнення є система правового забезпечення соціальної справедливості, контроль, спрямований проти зловживань ринку.
У національній державі кінця XX ст. мають бути ознаки всіх цих трьох періодів. Адже часткове поєднання правових, демократичних і соціальних характеристик державного устрою відбувається саме в національно-державному утворенні. Саме нація дістає гарантовані можливості для свого розвитку як суверенного суб'єкта світового співтовариства тільки у правовій, демократичній і соціальній державі. З одного боку, для того, щоб демократія виникла, утвердилась і набула стабільності, вже має існувати народ, який усвідомлює себе як певну єдність. З іншого боку, для того, щоб виникло те, що ми називаємо нацією, а не просто етносом, необхідна поява демократичних інституцій, демократичної свідомості, а також громадянина, який усвідомлює себе і частиною цілого, і індивідуальністю.
Нарешті, можливість і факт національно-державного утворення набуває статусу "де-юре" в міжнародному співтоваристві, тобто проходить процедуру "суверенітету визнання" лише тоді, коли в тій чи іншій державі створені не тільки можливості для правового, демократичного розвитку, а й реальні соціальні умови для суверенітету і автономії індивіда. Такими умовами є насамперед система державних гарантій для вільного самопізнання, самовиробництва і самоуправління особи, розуміння й закріплення того незаперечного факту, що кожна особа виступає безпосереднім суб'єктом будь-якого суспільного процесу і надає йому головну енергію. Загальними і головними гарантіями, що забезпечують суверенітет і автономію індивіда, є конституціоналізм як відкрита форма демократизації, соціалізації і раціоналізації держави. Саме конституціоналізмом, сутністю якого є самоуправління індивідів, завершується еволюція державності до держави. Передумова конституціоналізму — індивідуалізація суспільного життя, а ступінь його розвитку можна визначити відношенням до правових і соціальних умов життєдіяльності кожної людини. На цю обставину постійно звертали увагу видатні діячі української культури і науки, зокрема В.Винниченко, який підкреслював, що справа національного визволення неминуче пов'язується зі справою соціальною.
Саме тому слід констатувати, що в Україні тільки починається процес переходу від проголошеної національної державності до будівництва національної держави, оскільки всім нам належить пройти, пережити нелегкий період становлення і зміцнення конкретних та ефективних гарантій соціального забезпечення життєдіяльності людини, що пов'язується насамперед з розробкою і прийняттям своєї національної Конституції та формуванням громадянського суспільства і рішучими кроками у реформуванні економіки країни.
Громадянське суспільство. Вище ми з'ясували, що національна держава завжди — більшою чи меншою мірою — є виразником загальної волі своїх громадян. Якщо ця "загальна воля" торкається тільки кола питань, які мають справді загальногромадянський інтерес (захист країни від зовнішньої загрози, підтримка стабільного економічного розвитку тощо), і в той же час забезпечує вільне вирішення громадянами їхніх приватних проблем, то перед нами, з одного боку, демократична держава, а з іншого — громадянське суспільство. Якщо ж держава поширює свою волю на всі сфери життєдіяльності людини і різко обмежує громадянське суспільство, — перед нам тоталітарний устрій, який робить спробу поставити у "рамки" не тільки суспільне, а й приватне життя, дозволяючи одне, караючи інше, забороняючи третє.
Зміст поняття громадянського суспільства включає всю сукупність неполітичних (недержавних) відносин у суспільстві, тобто економічні, моральні, культурно-духовні, релігійні, національні. Громадянське суспільство — це сфера спонтанного самовиявлення вільних індивідів і асоціацій та організацій громадян, які добровільно сформувалися і захищені законом від прямого втручання та довільної регламентації з боку органів державної влади.
Економічною основою громадянського суспільства є власність в усій багатоманітності її форм, насамперед приватна, кооперативна, асоційована, колективна тощо. Вона забезпечує реальну економічну свободу, без якої не може бути ні політичної, ні соціальної свободи. І чим розвинутіше громадянське суспільство, тим ефективніша соціальна забезпеченість індивіда, тим ширші його можливості для самореалізації в різних сферах суспільного життя.
Громадянське суспільство — це постійно функціонуюча організація людей, об'єднаних навколо самостійно обраних моральних і політичних цілей, на яку держава, незважаючи на її владні орієнтації, не може справляти свого підпорядковуючого впливу. Воно гарантує законом кожній людині вільний вибір свого економічного буття, утверджує пріоритет прав людини, виключає монополію однієї ідеології, одного світогляду, гарантує свободу совісті. В політичному житті таке суспільство надає всім громадянам реальні можливості для участі в державних і суспільних справах. Тут держава і громадянин пов'язані взаємною відповідальністю за верховенство демократично прийнятих законів, за долю своєї Батьківщини.
Завантажити реферат