Сторінка
14
Особливо чітко серед давньоруських книжників простежується прагнення показати архетип світла. “Освітленою” (освяченою) реальність постає у кожній своїй формі, на кожному ступені досконалості, змінюється лише “сила”, інтенсивність світла. Святість, як світло, є притаманною всьому сущому. Дух – це “світло”, розлите в речах і заховане в них, яке треба знайти, викликати його духовну силу і опонувати. Таке трактування дозволяє Т.О.Чайці говорити про еволюцію образу святості з ХІ до середини ХІІІ ст., протягом якої святість відходила від звернення до земного світу існування у напрямку до ортодоксального християнського її образу [95. с.236].
Поширення образу святості в Київській Русі відбувалося через агіографічні твори – описи життя та діяльності святих подвижників, що адресувалися не лише вузькому колу читачів, а найширшому загалу населення. Перші перекладні агіографічні твори – житія Миколи Чудотворця, Юрія Звитяжця, Іоанна Золотоуста появилися в Київській Русі на початку ХІ ст. поширеним були “Синайський”, “Єгипетський” та “Римський” патерики. В усіх цих творах вже чітко було сформовано ідеал святого – канон.
Головним героєм житій виступав образ святості як зразок, приклад, мрія культури. Тут здійснювалося ідеальне перетворення життя, стверджувався той ясний, чистий та прекрасний світ, що підносився над повсякденністю і визначав ті межі, на які мусила орієнтуватися людина у своєму буденному житті. Агіограф прагнув показати у біографічних рисах моральні парадигми, “шлях для всіх позначений дороговказами героїчного подвижництва небагатьох”. Житійна література, за словами В.С.Горського, стверджувала святість як вищий моральний ідеал поведінки, як особливу життєву позицію, через яку чи не найвиразніше реалізується фундаментальне для середньовічної людини розуміння її зв’язку з Богом [18. с.101].
Житія святих наслідують не історичні, а літургійні зразки. Вони, за виразом І.Єрьоміна, “малюють не портрет, а образ, ікону” [30. с.83]. Давньоруські агіографи, за визнанням більшості дослідників, на відміну від грецьких і латиномовних житій, володіли тверезістю і чуттям міри, прагнули виразити не лише вищий моральний ідеал, а й відповісти на питання, як повинна йти до нього недосконала людська природа [20. с.17].
Святість на землі є боротьба, яка тільки частково закінчується перемогою. У цій боротьбі загрожують спокуси і, навіть, падіння. Патерики, аскетичні трактати оповідають про боротьбу, про спокушання і падіння святих. Вони прагнуть показати шлях до спасіння, не приховуючи всіх труднощів цього шляху. Агіографи Київської Русі не лише стверджували моральний ідеал, але і намагалися зрозуміти внутрішній світ людини. Через образ святого утверджувалося почуття сумління, ідеал духовної любові, милосердя, готовності до самопожертви в ім’я щастя свого ближнього [35. с.63].
До лику святих зараховували три групи людей: до першої належали старозаповітні патріархи і пророки та новозаповітні апостоли; до другої відносили тих, хто здійснив подвиг через самопожертву – мучеників; до третьої зараховували осіб, наділених даром чудотворення за життя чи після смерті. До останніх зараховували як монахів, так і правителів. Такий поділ існував у Візантії, а на Русі пантеон святих складався з п’яти категорій: 1) рівноапостольні, 2) святителі (патріархи, митрополити, єпископи), 3) мученики (герої, що потерпіли за свої християнські переконання), 4) преподобні (святі монахи), 5) праведні (святі миряни) [20. с.18-19].
Першими канонізованими давньоруськими святими були Борис та Гліб. Їх канонізація припадає на 1021-1073 рр. (точну дату встановити не вдалося), а культ поклоніння охоплював всю територію Київської Русі. Поведінка обох братів не була схожою на усталену норму поведінки традиційного мученика за віру. Вони не тікають від спокус земного життя, яке щиро люблять. Борис і Гліб стали святими через те, що при всій своїй любові до життя добровільно обирають смерть заради утвердження ідеалів братолюбства, ідеалів любові до ближнього. “Вільна мука як наслідування Христові – ось сутність подвигу, звершеного святими страстотерпцями” [55. с.169].
Власне через подвиг страстотерпців реалізується центральна ідея християнства, згідно з якою, кінцевою метою, що визначає сенс людського життя, є єднання людини з Богом, обожнення, реалізація прагнення стати “учасником Божої Істоти” [18. с.110].
Прикметною рисою святих є усвідомлення минущості земних цінностей, не вартих того, аби ними керувався праведник у своєму житті. Вони обидва є своєрідними взірцями самопожертви. Самопожертва виступає для авторів житій про Бориса та Гліба як шлях до подолання неволі, для виходу з рабства необхідності і примусу до Божественної свободи. Обираючи смерть, Борис і Гліб обирають найвищу свободу, вони реалізовують справді духовний порив до Бога, стверджують ідеал христоподібності, як одного з чільних критеріїв святості.
Житія Бориса та Гліба, княгині Ольги та Володимира Святославовича, святих Феодосія, Анастасія, Іларіона та багатьох інших вміщені в агіографічному збірнику “Києво-Печерський патерик”. Автори та упорядники цього збірника прагнули зосередитися на зображенні внутрішнього світу людини, намагалися збагнути боротьбу різних прагнень, що відбувалися в душі зображуваного героя. Патерик змальовує ідеал чернечого життя, яке, в свою чергу, трактується як покликання. Жити згідно з покликанням для авторів збірника означає присвячення себе пізнанню Бога через відмову від мирських благ. Найбільш послідовним втіленням покликання вважалося чернецтво – життя, цілком віддане Богові. Справжнім філософом міг бути лише чернець.
Автори “Києво-Печерського патерика” не заперечують славу, як свідчення визнання високої гідності людини, а говорять про химерність пошуку мирської слави, що стверджується на визнанні цінності земних благ – сану, багатства, визнання та інших. Істинна слава для них – у визнанні, що йде не від людей, а від Бога, і досягається вона завдяки життю з відданим служінням Богові. На відміну від лицарського кодексу честі, що стверджує погордливе усвідомлення власної гідності, давньоруські книжники заперечують поняття честі і власної гідності, обгрунтовуючи ідеал співчуття, співстраждання, готовності до самопожертви, до відмови від власного “я” в ім’я любові до Бога, що стверджується через любов до ближнього [19. с.67].
Моральна позиція авторів “Патерика” спирається на утвердження православно-християнського ідеалу смиренномудрості – Софії – опосередкованої ланки між світом земного і Божественного. Вони визначають місце людини у покликанні до участі у відбудові світової гармонії, порушеної з вини гордині – одвічного опонента смирення, гордині як хибного, неправого самоутвердження в сутності тваринного, бездуховного. Славолюбство, що гостро критикується авторами, є проявом гордині. Саме йому протистоїть смиренномудріє, що охоплює зміст істинного духовного життя, взятого у всьому його обсязі від джерел через дії до результатів. Без смиренномудрія вважалася неможливою ані первинна досконалість – страх Божий, ані кінцева – любов до ближнього й Бога. Смиренномудріє розглядалося як передумова і водночас прояв стяжання Святого Духа – кінцевої мети кожного християнина [94. с.178].
Завантажити реферат