Сторінка
1

Проблема реконструкцiї

"Усi" прагнуть - "розумiти". Це виявляє себе не тiльки в загальних інтерпретаціях соцiокультурних текстiв, а й в процесi студiювання наук та здiйснення наукового дослiдження. Розробка фе­­­номенологiї розумiння, онтологiї розумiння, герменевтики розумiння найбiльш помiтнi філософські ознаки цього прагнення. Однак, здебiльшого не звертається увага, що саме усвiдомлення наявностi "нерозумiння" важить значно бiльше нiж аналiз прикладiв ро­­­зумiння. Нескладно виявити, що коли в науках "усiм" "усе" зро­­­зумiло, тодi ми маємо справу з "когнiтивною стагнацiєю", яка здебiльшого заслiплена грандiознiстю тiєї чи iншої наукової тра­­­дицiї, а не розумiнням сутi справи.

Нам здається, що феномен "нерозумiння" вартий значно бiльшої уваги нiж придiляють йому виказуючи на "проблему розумiння" як на одну з найбiльш фундаментальних для фiлософiї.

Одночасна присутнiсть розумiння i нерозумiння в науковому пос­­­тупi має свої об'єктивнi причини, що не залежать вiд освiченостi науковця. Однак, не зважаючи на цiкавi розробки з деконструкцiї унiверсалiзму, не можна заперечити факту, що усвiдомлення нових смислiв наукових знань може вiдбутися лише за умови здiйснення де­­­маркацiї змiсту фундаментальних понять, принципiв, теоретичних конструкцiй. Так чи iнакше вiдбувається повернення до iдей теорiї когерентності, яку неопозитивiзм (О.Нейрат i Р.Карнап [Див.:1. -с.69-86]) висунув у якостi логiцистської концепцiї iстини. Згiдно з цiєю концепцiєю, iстиннiсть визначається внутрiшньою зв'язанiстю (узгодженiстю) речень у певнiй системi висловлювань: речення iстинне, якщо воно є елементом несуперечливої системи. Одночасно, ряд когнiтивних настанов, якi визначають способи упорядкування та репрезентацiї наукових знань, що складають фундамент окремих дове­­­дених теорiй, можуть "застарiти", а iншi, загальноприйнятi, ста­­­ють незвичними, малозрозумiлими. Так, у свiй час, вiдбулося з по­­­няттями "простiр", "час", "рацiональнiсть", "закономiрнiсть" та тощо.

На перший погляд, здається, що має iснувати закономiрне слiду­­­вання нерозумiння - розумiння, а далi - нове нерозумiння. Однак, ця лiнiйна модель є поширена когнiтивна iлюзiя, що здатна переко­­­нувати нерозумiючих у протилежному, - в наявностi феномена ро­­­зумiння. Справа полягає у тому, що взагалi не буває якiсного "росту" наукового знання без оновлення теоретичної свідомості, змiни смислiв основоположних понять та їх категорiальних пiдвалин.

Завдячуючи використанню вказаної спрощеної "лiнiйної моделi" вiдбувається ототожнення збiльшення iнформацiї та iнформованостi з науковим розвитком, а стану "епiстемної стагнацiї" (відсутності росту знання) з еволюцiєю науки, що зовнiшньо виявляє себе у супе­­­речностi "iнформацiйної перенасиченостi науки".

Наприклад, Х.Патнему [Див.:2. -с.486-489] вдалося побудувати досить обґрунтовану концепцiю можливостi визначення наукової iсти­­­ни як рацiонального обґрунтування прийнятностi суджень. Однак вiн не довiв свiй аналiз проблеми розумiння до розгляду феномену неро­­­зумiння. Тому пов'язуючи концепцiю рацiонального обґрунтування прийнятностi суджень з процесом змiни смислiв основоположних по­­­нять, вiн не вийшов за межi вище зазначеної лiнiйної моделi прос­­­того слiдування: нерозумiння - розумiння - нове нерозумiння.

Ми маємо можливiсть навести яскравий приклад математичної кон­­­венцiї, яка виявляє евристичну малопродуктивнiсть означеної "моделi" . Так, за особистим свiдченням Солов'я Леонiда Антонови­­­ча, до творця "теорiї нормальних алгорифмiв" та вiдповiдного нап­­­рямку конструктивної математики академiка А.А.Маркова учнi зверну­­­лися з констатацiєю: "Я не розумiю .?" Марков вiдповiв - "Не ро­­­зумiю Я, не розумiй i Ти!". Стосовно цього прикладу, чомусь, вже не можна спинити себе на емоцiйно скерованiй думцi, що "неро­­­зумiння" - це погано. Так, нерозумiння може розглядатися як абсо­­­лютне зло, яке заперечує саму можливiсть обґрунтування рацiональ­­­ностi, науковостi, що висуває нас на межу прiрви постiйної інтерпретації за якою слiдує постмодернiстське заперечення самої можли­­­востi буття науково-технiчних здобуткiв як наслiдкiв вияву творчо­­­го запалу сили людського розуму. Тодi вiчний Dasein інтерпретації телефонiв, комп’ютерів, автомашин, лiтакiв, електростанцiй та ба­­­гато iншого робить їх утаємниченим "поставом" (М.Хайдеггер) за ме­­­жами рацiонального. Як наслiдок, не тiльки в математицi нелiнiйнi рiвняння, що мають бiльше нiж одне рiшення (точки бiфуркацiї), а й кожний пересiчний автомеханiк, стають справжнiм символом чаклунс­­­тва.

Слiд зазначити, що поширення негативного вживання поняття "свiт як образ i картина" виявляє не тiльки критичне ставлення до абс­­­трагування, як основи здорового глузду, а й до розуму (що, наприк­­­лад, досить прозоро висловлено у М.Хайдеггера). Однак, споглядаючи зразки живопису бiльшiсть глядачiв бажає розумiти задум автора, переважно абстрагуючись вiд нескiнченої множини обставин, яка мала мiсце пiд час творчого акту створення картини. Глядач цiлком до­­­речно абстрагується вiд цiни на фарби, вiд стосункiв художника з дружиною та дiтьми, вiд розладiв шлунку та гiпертонiї, що супро­­­воджували митця усе життя, вiд кiлькостi волосин з якої складався пензель майстра та безлiчi iнших дрiбниць, якi рiзними "мудрецями" можуть бути необмежено інтерпретовані. Чому так? Та тому, що нас насправдi не цiкавить неiстотне iснування: читай - нерозумне. Тоб­­­то, якщо комусь не подобається "пан-буття Cogito" в буттi людини, то скорiше за все йому не подобається усвiдомлення са­­­мовiдповiдальностi, самоусвiдомлення наявностi рiзницi (демар­­­кацiї) "дороги до пекла" та "дороги до храму".

"Спирайся на мужнiсть свiдомостi" писав Е.В.Iльєнков звертаючись до свого учня, який у розпачi вигукнув до свого вчителя: "Навiщо ти покарав нас здатнiстю усвiдомлювати?". Справа полягає у тому, що ми дiйсно будуємо образи i картини свiту, якi незалежно вiд інтерпретацій навiчно викарбують наше Cogito для наших нащадкiв. Вони знатимуть нас не за нашими iнтерпретацiями, а за викарбуваними на вiки (а не "тут-буття" чи "буття-в-повсякденностi") "картина­­­ми-ейдосами" створеного нами свiту. Так само ми сприймаємо архiтектора за його архiтектурою, Рембранта i Куiнджi за їх карти­­­нами, Моцарта i Глiнку за їх музикою, а не за інтерпретацією безлiчi тут-буття обставин. Тiльки прокурора та адвоката будуть цiкавити iнтерпретацiї, якщо нова багатоповерхова будiвля розва­­­литься.

У тому випадку, коли наукове нерозумiння безпосередньо усвiдом­­­лене, тобто пов'язане з "теоретичним сумнiвом" (дiєю наукового Cogito за Декартом), воно може бути здолане строгим доведенням, або ж переконливим експериментом. А що ж робити, коли "вирiшаль­­­ний" експеримент чи доведення потрапляють у полон нескiнченого регресу фальсифiкацiонiстських спростувань, що були описанi у пра­­­цях I.Лакатоса? Тодi окрема людина своє нерозумiння може здолати стаючи принципово iншою особистiстю, iншим "Я", своєрiдною вiдмо­­­вою вiд самого себе колишнього. Цей процес безпосередньо вiдно­­­ситься до дiяльностi духу, яку називають "фiлософiя". Тодi фiло­­­софствування починає вiдбуватися як закономiрний фрагмент певного роду послiдовного дослiдження, яке здiйснюють навiть найпереко­­­нанiшi науковi педанти, що систематично зустрiчаємо в працях виз­­­начних математикiв, фiзикiв, бiологiв, пiсля усвiдомлення ними власного нерозумiння. У нерозумiннi вони виявляють для себе факт втрати єдностi себе з наслiдками дiй свого власного розуму, фактом втрати єдностi свого "Я". I саме фiлософiя (а в ХХ ст. це фiло­­­софiя науки) залишається останнiм "бастiоном", який зберiгає "хит­­­кий" ґрунт самоусвiдомлення "Я-науковця" над порожнечею неро­­­зумiння.