Сторінка
7

Філософський здобуток доби Київської Русі

Цей морально-етичний бік християнського віровчення був близьким русичам, і, очевидно, відіграв вирішальну роль у перемозі над язичництвом. Народ Київської Русі прийняв християнство радше як моральну основу, аніж як картину світу, як засіб регулювання суспільних відносин. Тісний зв'язок з матір'ю-природою, землею, хліборобський спосіб життя зумовлювали гуманні взаємини між людьми.

Моральний кодекс християнства, з одного боку, підсилив ті гуманістичні норми, що склались у дохристиянський час, а з іншого - послабив, а то й відмів ті, які їм суперечили, що сприяло гуманізації суспільних і сімейних відносин. Християнство засудило кровну помсту, багатоженство. Проголосивши рівність усіх перед Богом, воно у сфері суспільних відносин висунуло принцип однаковості прав і обов'язків. Це був великий крок уперед на шляху морального прогресу.

Християнство, насамперед, докорінно змінило статус двох основних, універсальних етичних категорій - добра і зла. В язичницькому світогляді уявлення про них мали чуттєво-конкретний характер: не робити зла, бо за нього буде помста; добро приносить користь тощо. Християнин не повинен робити зла, бо це є зло, а має чинити добро, бо воно є благо. Тобто християнство піднесло дихотомію добра і зла на рівень всезагальних принципів моральної свідомості, вищих критеріїв моральної поведінки, надцінності.

Всі явища в житті людини, які потребували оцінки розглядаються через призму цих двох моральних категорій: добра і зла. Цим зумовлена відсутність у філософській культурі Київської Русі етично-нейтральних проблем. Осмислення будь-якої філософської світоглядної проблеми відбувалась крізь уявлення про всесвітню боротьбу добра і зла.

Слідуючи Святому Писанню і основуючись на авторитеті патристичної літератури (адже філософська думка Київської Русі носила релігійний, християнський характер) руські мислителі звертались до складної діалектики людського буття, розкривали невпинну боротьбу добра і зла в людському суспільстві, спонукали особистість йти по нелегкому шляху морального вдосконалення. Їх твори були в першу чергу навчального характеру , що передбачало переведення теоретичного знання в практичну площину в якій акцентувалось гуманістичне начало. З особливою силою звучали часті і наполегливі заклики до добра, співчуття, милосердя, подолання жорстокості, варварства, панування грубої сили.

Совість, моральна чистота, прагнення творити добро, здійснювати духовні подвиги стають стрижнем особистої самосвідомості. Християнство таким чином, спричинило появу традиції морально-загостреного відношення до життя і самого себе.[96. с.204-206]

Християнська мораль в центрі своєї уваги поставила духовне самовдосконалення, зосереджувало увагу на тих цінностях, що сприяють плеканню душі, зокрема на цінності праці. Одною із обов’язкових умов морального здоров’я у християнській етиці вважається праця: без працелюбності не може бути моральності, оскільки лінивство однозначно вважається причиною зла. В Старому Заповіті наведено один із основних правил християнської моралі: " . Хто працювати не хоче - нехай той не їсть!" (2 Сол. 3.11)- одне з основних правил християнської моралі. Але праця, якщо стає самоціллю, якщо не виконує свої етичні функції, знецінюється.

Християнський світогляд по-новому поставив проблему людини як цінності. Міфо-релігійні уявлення про цінність і гідність людини раніше не виходили за межі чуттєво-конкретного відображення: гідність і слава воїна, казкового героя-богатиря тощо. Християнський погляд на людину ґрунтується на одному з головних догматів -боговтілення. Цей догмат зовсім по-іншому розкриває онтологічну сутність людської особистості, по-іншому трактує її цінність. У дохристиянських уявленнях людина по відношенню до природи- це незначна частина природи, Всесвіту, мізерний елемент грандіозної системи. Ідея ж боговтілення надає людській природі надзвичайної глибини: вона здатна вмістити саме Божество, яке не вміщує увесь Всесвіт. Так, Макарій Єгипетський відзначав: "Безмірно високе достоїнство людини. Подивись, яке небо і земля, сонце і місяць: і не в них благословив успокоїтись Господь, а тільки в людині. Тому людина дорожча від усіх творінь, навіть, наважуся сказати, не тільки видимих, а й невидимих, тобто службових духів" [58, с.121]. Отже, людина в етичній системі християнства незмірно дорожча не тільки всіх скарбів землі, а навіть Всесвіту. Кожна окрема особистість - неповторна, унікальна, незамінна.

Християнство надало морального значення принципу свободи волі. Свобода в його інтерпретації – категорія етична. Згідно з християнським вченням, свободи волі – іманентна властивість людини, дана їй від Бога для вибору добра чи зла. Цим християнство піднесло людину до Царства Духу, яке людина спроможна обрати і вистраждати в собі .Свобода морального вибору совістю – найістотніша сутність людини. Знаходячи в собі совість, людина підноситься до щастя бути в “істиній собі”.[62. c.69]. Християнська етика засудила також ті породження свободи волі, які суперечать моральності, насамперед "тілоугодництво" - прагнення до тілесних задоволень, "сріблолюбство" ("користолюбство") - прагнення до накопичення матеріальних благ, а також "славолюбство" - прагнення до високого соціального становища, до соціального комфорту, який асоціюється з вимогами суспільного рейтингу.

Одним із результатів утвердження християнського світогляду на Русі було те, що він став головним чинником формування самосвідомості окремого індивіда. Міфологія і язичництво, яке на ній ґрунтувалося, були самосвідомістю родоплемінних спільнот. У них людина, окремий індивід ще не повністю осмислювали себе як особистості; на першому місці в їхньому світосприйнятті стояли стосунки з іншими людьми, інтереси й потреби роду, племені, суспільства загалом. Особисте „Я” індивіда розчинялося в загальному, спільному. Християнський принцип гріховності диктував, що у зіпсованості світу винні всі люди і кожний зокрема, винна гріховність кожної людини. Цим самим християнство змістило центр уваги людини із зовнішніх відносин на відносини із собою, на власне „Я”, на осмислення себе в системі людських стосунків.

Отже, сказане вище дозволяє зробити висновок про наявність двох основних джерел, які вплинули на формування людинознавчих концепцій в філософській культурі Київської Русі: міфо-язичницького світогляду і християнського. Зважаючи на те, що з введенням християнства, ще довгий час язичницькі уявлення продовжували своє існування і не були повністю відкинуті (виник феномен двовір’я – поєднання в культурі наших предків дохристиянських і християнських елементів), все ж християнство кардинально змінило розуміння людини, її сутності та природи, і сенсу її існування. Християнізація світогляду Київської Русі викликала принципові зміни у самосвідомості людини. Якщо в язичницькому світогляді людина не відділяла себе від природи і була залежною від неї, то християнство звільняє людину від визнання себе лише річчю в системі інших природних речей, вона вже не обмежує свою сутність тільки тіло, а відкриває в собі світ духовності і саме нього переносить всю увагу при осмисленні своєї сутності. Зміщення центру уваги людини на її духовність зумовлює зміну характеру ставлення людини до природи, космосу, спрямовує її до осмислення свого місця у Всесвіті. Душа, згідно з ученням християнства, - найбільша цінність. Християнство ставить індивідуальну душу вище усього світу. Звідси бере свої витоки концепція "внутрішньої людини" в українській філософській думці, а також "кордоцентризм" - "філософія серця".