Сторінка
2

Філософський здобуток доби Київської Русі

Наукова новизна дослідження полягає у проведенні комплексного аналізу проблеми людини у творчості давньоруських мислителів, визначенні впливу образу людського ідеалу, сформованого ними, на суспільну свідомість українського народу.

Теоретичне та практичне значення полягає в тому, що одержані результати дають можливість збагатити загальне уявлення про особливості розвитку релігійно-філософської думки Київської Русі в контексті культурології.

Матеріали роботи можуть бути використані під час читання курсу лекцій з релігієзнавства, культурології, історії української філософії, у просвітницькій та виховній роботі.

Структура магістерської роботи зумовлена логікою завдань дослідження, яка випливає із поставленої мети й основних цілей. Робота складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних літературних джерел.

Джерела формування давньоруської філософії проаналізовано у першому розділі. У другому розділі розглядається проблема духовності людини у поглядах давньоруських мислителів, а також питання її складових компонентів. Розділ третій присвячений висвітленню образу святості в творах філософів Київської Русі. На закінчення роботи сформульовано основні висновки, що випливають із досліджуваної теми.

1.1 Образ людини в міфоязичницькому світогляді

Перш ніж приступити до розкриття проблеми людини у філософській думці Київської Русі необхідно з’ясувати ідейні джерела які вплинули на формування і розвиток людинознавчих концепцій цієї епохи.

Формування в Київській Русі філософської традиції відбувається в епоху введення християнства в якості загальнодержавної релігії, коли східнослов’янське суспільство через перекладні твори Отців і вчителів церкви стало прилучатися до багатої культури народів Середземномор’я. Однак це не означає, ніби своїм виникненням давньоруська філософія завдячує тільки візантійській і болгарській книжності; вона підготовилась всією еволюцією слов’яно-руського язичництва, в глибинах якого віками накопичувались елементи емпіричного знання, світської мудрості. Тому без звернення до міфоязичницького світогляду, неможливо зрозуміти ні своєрідності християнізації Русі, ні своєрідність різних філософських міркувань, і зокрема пов’язаних із розв’язанням проблеми людини. Таким чином необхідно змалювати картину передфілософських, міфологічних уявлень про граничні підстави людського буття, які мали місце у міфо-язичницькому світогляді давньоруської культури. .[35. с.61]

Міфологічна свідомість, яка панувала в дохристиянський період, не знала розподілу світу на природний, поза- і надприродний. Для неї існував єдиний, природний космос, що протиставлявся як світ порядку — хаосу, світові безпорядку. Фактично таке зіставлення відповідало опозиції “свій світ — чужий світ”, “світ культури, освоєний світ — світ ворожої і неосвоєної природи”.

Протилежності “порядок — хаос”, “своє — чуже” ос­мислюються у відповідній символіці “світ — темрява”, “верх — низ”, “праворуч — ліворуч”, “схід — захід”. Члени цієї опозиції,- як зазначає В. С. Горський ,— є ціннісно нерівнозначні. Він говорить про те, що в давньо­українській свідомості переважає виокремлення “світу”, “верху”, ”праворучі”, “сходу” — як цінністно переважа­ючих, які протистоять символам “темряви”, “низу”, “лівостороннього”, “заходу”.[ 17. c. 26]

Виокремлення і маркування напрямків простору у давньоукраїнській культурі, як і в архаїчних культурах інших народів, знаходить свій ви­раз в образі світового дерева, де “верх” — напрям росту дерева — символізує життя і розвиток, а “низ” — зга­сання, смерть. Упорядкування картини світу за коорди­натами світового дерева передбачає також виокрем­лення трьох координатів: верх — центр — низ, сим­волізованих, звичайно, птахами, звірами й рибами. Цим координатам відповідають верх — гілля, крона, середина — стовбур, низ — коріння дерева. Космос мислиться утво­реним з чотирьох первісних “стихій”, якими для давніх слов'ян є вітер, вода, вогонь і земля. Простір впорядкова­ного космосу сприймається невід'ємно від людини, що освоює цей простір, встановлюючи порядок в ньому. До­сить показовими щодо цього є притаманні для давньос-лов'янської культури міри довжини — п'ядь (відстань між розчепіреними пальцями), лікоть, стопа, крок, сажень (відстань між кінцями пальців витягнутих рук)

Інакше вимірювався час. Еталонами у цьому разі бу­ли природні періодичні цикли, що позначилось на на­родних календарних святах. Все це засвідчує наївне ото­тожнення людського і природного Космосу, що було формою узагальнення величезного досвіду освоєння при­роди людиною.[17. с.26]

Таким чином у центрі міфо-релігійної свідомості стоїть ставлення людини до природи. Від самого початку воно мало ціннісний характер: освоюючи природу через пізнання і практичну діяльність, людина бачила в ній умову свого буття, тому не відділяла себе ні від роду, ні від природи. Для окремої людини, світ замикався світом її роду чи племені і освоєною ними природою, причім так, що освоєна природа сприймалася як частина того ж роду чи племені (відображалась через призму родоплемінних відносин). Не випадково однією з форм самосвідомості індивіда первісного суспільства був тотемізм -віра у надприродні кровні зв'язки даного роду чи племені з певним видом рослин і тварин. Це відчуття єдності людини і природи ще в неусвідомленій формі відбивало "ноосферну екологічну збалансованість Людини, Природи й Космосу". [13. с.30-31]

Принцип антропокосмізму був сформульований у вченні великого українського природознавця М.Холодного. Згідно з теорією антропокосмізму, людина - частина Всесвіту, яка не тільки саморозвивається за його законами, але й сама впливає на нього силою своєї свідомості [54. с.27].

Таке відчуття єдності людини і природи, наївне ототожнення людського і природного відобразилось і на характері уявлень про людину.

Як показують численні історико-культурні матеріали, народам на певних стадіях розвитку властиве приписування людині не однієї, а кількох “душ”. Помічено, що множинність “душ” відображає нерозви­неність протиставлення “душа — тіло”. Негативну роль у зборі і систематизації матеріалу віді­грала несвідома упередженість тих етно­графів, які наперед виходили з типово хри­стиянського уявлення про дуалізм душі і тіла . При класифікації “душ” роблять­ся спроби виділити “душі” тілесні (мате­ріальні) і нематеріальні. Останнє треба, мабуть, уточнити: йдеться, очевидно, не про антитезу “матеріальне — духовне”, властиву більш розвиненому протистав­ленню, а про архаїчну антитезу “видиме — невидиме”, стадіально найранішу. Припу­щення про те, що в уявленнях слов'ян “душ” було кілька, висловлював ще К. Мошинський , та Н. Н. Велецька .[40. с.41]