Сторінка
1

Філософія «мистецтва життя » Г.С.Сковороди у свободотворчості як самотворенні

Термін «свободотворчість» має певну функціональну зручність, оскільки дозволяє більш вільно оперувати аспектами обох понять - свободи і творчості у різних контекстах, залишаючи «в дужках» ( якщо вдатися до гусерлівського терміну) смислове багатство кожного окремо.

На нашу думку, слід виокремити «свободотворчість» Г.С.Сковороди як автономну рису його філософування та життєвого шляху, та водночас як його самотворення, складову філософії «мистецтва життя», оскільки сучасні праці актуалізують історико - філософську проблему «відкритість буття», «віднайдення в текстах можливостей, не реалізованих авторами» [1,32]. віковічної потребу людства в свободі [Див.:2, 246], ціннісно - смисловому універсумі експлікації філософських смислів [Див.:3, 102].

Наша мета - деталізувати аспекти розуміння сковородинської «свободотворчості» через «практику себе» через наближення до трансцендентності, у свободі волі та здатності до екзистенційного вибору завдяки безмежному духовному простору «внутрішньої людини» : філософ багаторазово наголошував, зок рема, в «Іконі Алківіліадській», що тільки духовна людина вільна: у висоту, в глибину, в ширину літає без меж, прагнучи життєво- практично перебороти екзистенційну напругу, утворивши власне існування та тлі неповторної персональної та суспільно- історичної ситуації.[Див: 4,8 ]. Ці ідеї в подальшому спроектувалися і на світорозуміння О.Потебні, але у спеціально мовному аспекті, коли йшлося про те, що «всіляке розуміння слова є нове його творення » [Див.: 5, 69].

Засадничою складовою сковородинівської свободотворчості є зв’язок з трансцендентною сферою буття, у чому він продовжив традиції філософування українських книжників і полемістів XVII-XVIII ст.

Створення духовного універсуму переходу від «зовнішньої» до «внутрішньої» людини несе внутрішню розраду для Г.С. Сковороди як особистості. Так, у байці « Гній та Діамант» домінують роздуми про духовні перспективи вдосконалення людини, які несуть вищу за будь - яких умов існування у символічному світі мрій духовної культури.-Біблії [Див.6,22]; .

Підкреслюємо також його звернення до барокових пріоритетів мінливості настроїв, коли все відбувається водночас, у поєднанні непоєднанного через мовну умовність (одночасне вживання зворотів на « коли», «може», « краще сказати» «аби» в одному реченні) [Див. 6,103].

Духовний активізм та свободотворчість яскраво проявилися і у тій увазі, яка надавалась Г.С. Сковородою діалогізму як засобу виходу у «відкрите буття», де здобуває натхнення, насичується потенціалом творчого самотворення. Філософські пошуки гармонії часто- густо розглядались ним як єдність багатоманітності, зустріч протилежностей. Важливість спілкування як шляху осягнення злагодженого існування та, водночас, як спонукальної сили до свободотворчості , виявлено вже у самій назві твору «Діалог. Назва його – потоп зміїний», де є приписка - продовження -« розмовляють Душа і Нетлінний та Дух» тощо.

У просторі зазначеного відкритого спілкування важливе значення має віра 4,[як розмова з трансцендентним.- «межа, і щит, і сила, і надія, і втіха, і мир» . В цьому контексті доречно згадати і визначення релігії Д.Чижевським як]329 переживання, що обіцяє людині розв’язання «усіх парадоксій»,«архімедівський .]7, 57[пункт приложення сили поза світом».

Актуальною на даний час складовою свободотворчості є і свобода вільного вибору між добром і злом. Визнання ролі вищого начала як джерела творення, природи сущого, у першу чергу передбачає вироблення відповідної життєвої постави чинити відповідно до визначеної природи, однак творчо, оскільки пошук себе передбачає складний мисленнєвий процес -« блукання вільного духу » як життєвого акту.

Життєвий шлях Г.С. Сковороди був екзистенційно насиченим, а духовне наближення до Бога сковородинівської людини відбувалося у повсякденному існуванні, у духовній боротьбі «тут» і «зараз». Ось чому вважаємо найважливішим компонентом сковородинівської свободотворчості , насамперед «практику себе»- не боятися лише розмірковувати, а й втілювати переконання в реальному житті через постійну, надскладну духовну працю- напружену свободотворчість .

Вчинок, як ідеальна дія, справді вільної людини ретельно розглядається Г.С.Сковородою у творах «Epigramma», «De libertato», . «Практика себе»- мистецтво бути]Див. 6, 73; 6,85[«Розмові про премудрість: доречним по – людськи, бути собою, за будь- яких життєвих обставин, прагнути стати людиною «сродної праці» за надскладних умов, коли для послідовника Г.С. Сковороди є і залишаються визначальними цінності самотворчості, реалізації індивідуальних можливостей у «мистецтві життя як поліфонії вчинку». Для створення цілісної картини свого внутрішнього духовного буття потрібно зблизити поняття «мистецтво», «самовираження», «перетворююча діяльність», «розкриття здібностей», « інтенсивна духовна діяльність» і «пізнання». Саме у такій креативній цілеспрямованій діяльності (у «накладанні фарб життя» на первісну натуру), проявляється духовна сутність людини, її прагнення до саморозвитку і самореалізації, оскільки творити свободу - покликання сильної особистості , яка органічно поєднує в собі безмежне прагнення до свободи і вміння відповідним чином організувати свою життєдіяльність щодо її здійснення. Українська архетипізація настанови «практичної корисності» доповнюється ,на нашу думку, сковородинським екзистенційним розумінням філософії як практичної моралі та практичної системи життя, котра наближає філософські роздуми, наукове мудрування про мистецтво життя до широкого загалу , насамперед., через пантеїзм та романтизм- показувати в книжках досліди, яким чином можна входити у точний цих 4,227]. Слід наголосити, що філософ, продовжуючи барокову[книг розум Див. традицію підвищення через умалення і смиріння - містичне поєднання Бога і раба , невипадково приписує активність - справжнє життя, насамперед духовній сутності індивіду, залишаючись сам в тіні, певною мірою розчиняючись у тексті.

Розглянуті аспекти свободотворчості через трансцендентну , метафізичну Божественну сферу буття, самопізнання, вияви людської волі, вибору, «сродну працю», «практику себе» є важливими складовими екзистенційного філософування Г.С.Сковороди , мають конституючий вплив на духовні пошуки та життєвий шлях («мистецтво життя») мислителя.