Сторінка
1
Перебування соціальної реальності у часі ми називаємо історією в найбільш безпосередньому розумінні цього слова. Незважаючи на те, що сама категорія часу вказує на плинність, людство давно усвідомило: не все в нашому житті і в суспільстві плине однаковими темпами. Дещо періодично відтворюється і існує довгий час, інше більш скороминуче. Звичні форми життя мало впадають в очі не лише пересічним мешканцям людського світу, а й історикам, а те, що приходить раптово й суттєво змінює стан речей, відзначається у вигляді події, вартої історичної пам’яті. Для вираження темпоральності суспільного життя вживаються різні поняття, які в цілому стосуються того, що є більш-менш стабільним, і того, що вказує на змінне. Одним з таких понять є “традиція”. Мінливість в історії передається поняттями “еволюція”, “революція”, “прогрес”, “трансформація”, “модернізація” тощо. Розглянемо деякі з названих понять.
Традиції. Кожен народ має власну історію і впродовж неї відзначається своєю ідентичністю завдяки збереженню і відтворенню культурних, побутових, ментальних, психологічних структур. Усталені, традиційні форми життя певним чином взаємодіють з внутрішніми новаціями і динамікою зовнішнього середовища. Деякі з традицій відмирають майже повністю, інші в пригашеному вигляді зберігаються у запасниках культури і активізуються при історичних потребах. Що ж таке традиції?
Латинське слово traditio (від trado – передавати) значить передача, переказ, здавна встановлена звичка. Як наукове поняття, традиція – це механізм відтворення соціальних інститутів, при якому їх підтримка узаконюється одним фактом існування в минулому. Інколи цим поняттям називають не тільки механізм відтворення інститутів, а й поширюють його на самі установлення. Як правило, суспільна свідомість не рефлектує відносно доцільності традицій, традиції просто механічно повторюються кожним новим поколінням за принципом “не ми встановили, не нам і скасовувати; так заведено”. Певна сукупність традиційно відтворюваних елементів культури складає звичаї, тобто загальноприйнятий порядок, правила соціальної поведінки, що стихійно склалися. Існують два найдавніші шляхи трансляції традицій: фольклор і практичний зразок. І в першому, і в другому випадку діє вимога точної репродукції того чи іншого мовного звороту або зразка поведінки. Точність передачі забезпечується багаторазовим повторюванням, системою діючих міфів, символами, прийнятими ритуальними формулами, одночасно діє і заборона на будь-яке нововведення.
В сучасних умовах сфера традицій набула суттєвого обмеження і можна було б прослідкувати безперечне звуження горизонту традицій, починаючи з Нового часу. Сьогодні творчість і новація стали загальнокультурною цінністю, вони всіляко заохочуються, в них вбачається ключ до прогресу, засіб до вирівнювання у змаганні з іншими народами. Справжніми сховищами світу традицій залишається сфера побуту, повсякденних міжлюдських стосунків та ментально-психічні структури особистості. При цьому не слід применшувати роль традицій, вони завжди відігравали й нині відіграють величезну роль у консолідації народів, націй. Щодо соціальної ролі традицій, то не можна не погодитись з їх оцінкою збоку німецького філософа Георга Зіммеля (1858-1918): “Традиції – явище вражаюче й таке, що, власне кажучи, створює всю культуру й духовне життя людства”.1 (1Зиммель Г. К вопросу о философии истории//Зиммель Г. Избранное. Том первый. Философия культуры. М., 1996. С. 534.) Карл Ясперс також надавав важливого значення традиції: “Традиція сягає своїми коріннями глибин доісторії. Вона охоплює все те, що не є біологічно успадкованим, і складає історичну субстанцію людського буття.”2 (2Ясперс К. Истоки истории и ее цель//Ясперс К. Смысл и назначение истории. М., 1991. С.245.) Карл Манхейм (1893-1947) в свою чергу вказував на той факт, що моральне визрівання людської особистості може значно відставати від розвитку інших сторін людини, наприклад, фізичного зростання, масштабу поінформованості, вміння володіти сучасною технікою тощо. Тому швидка плинність зовнішніх форм життя обов’язково повинна урівноважуватись усталеністю базових моральних норм, які гуртують людство в цілісність і гарантують взаєморозуміння та взаємодію як між поколіннями, так і між народами.1 (1Див.: Манхейм К. Консервативная мысль//Карл Манхейм. Диагноз нашего времени. М.,1994. С.593-600.)
Певно, кожен народ, який здобув політичну незалежність, особливо піклується про збереження (а часом і відродження) давніх традицій, всієї культурної спадщини. Стосується це й України. Йде пошук історичної платформи для нової доби життя нації, усвідомлюється духовна вкоріненість народу у власних традиціях, які або призабуті, або відхилені у затінок ідеологічними нашаруваннями недавнього минулого. Якщо не надавати особливого значення штучно відновлюваним “традиціям”, таким, що мають характер театралізованого етнографічного видовиська, то значно більшої уваги дослідників варте виявлення усталених форм світосприйняття, котрі передаються механізмами традицій і визначають поведінку пересічного представника народу. І деякі результати досліджень у цьому напрямку можна навести.2 (2Див.: Чижевський Д. Український народний характер і світогляд//Чижевський Дмитро. Нариси з історії філософії на Україні. К., 1992. С. 17-23. Мойсеїв І. Рідна хата – категорія української духовності//Сучасність.1993. №№7,8. С.151-163, 112-116; Грабовський С. Українська людина й українське буття//Сучасність. 1997. №3. С.116-145; Грабовська І. Проблема засад дослідження українського менталітету та національного характеру//Сучасність.1998. №5. С.58-70.)
Перш за все відзначається, що історичне “українське буття” випливає з феномену “пограниччя”, “межовості”. Пограничність виявляється у багатьох вимірах. З давніх-давен предки сучасних українців жили на межі стику землеробських і кочових цивілізацій, стику західного і східного християнства, християнства і ісламу. До цих форм межовості пізніше додався пограничний стан по осі “місто – село”, коли з часів поневолення України її автохтонне населення відчувало ворожість міста до себе, у містах панували чужинці зі своєю мовою, звичаями, видами занять, своїм чиновництвом. Наслідки цієї вікової ворожості міста до себе корінний українець відчуває й досі. Село, земля – то не просто слова для українця, то його колиска, захисток і надія. У традиціях світосприйняття пересічного українця місто – щось чуже, вороже, царина розпусти і обману. Може тому, як вказують дослідники, місто у часи національного підйому другої половини XIX ст. не стало осередком становлення національної літератури, мистецтва, і такими осередками стали слободи та садиби заможних селян. Якщо до цього додати вікове “вимивання” української еліти за межі України, то це не могло не позначитись на національній самосвідомості народу.
Укорінена пограничність сформувала певний тип ментальності і тип поведінки українця, у яких теж можна вбачати подвійну тенденцію – готовність до самозахисту, опору й готовність сховатись, відійти від світу, “втекти від політики”. Можливо звідси й походить та риса, яку інколи називають роздвоєністю душі, що є наслідком постійної боротьби “на межі”, боротьби за виживання.
Завантажити реферат