Сторінка
3

Стабільність і мінливість у історії

До неоеволюціоністів у галузі соціальної теорії слід віднести іншого американського вченого Толкотта Парсонса (1902-1979), який наприкінці своєї творчої діяльності доповнив структурно-функціональну концепцію суспільства думками про механізм еволюційної трансформації соціальних систем. На його думку, “прогресивну” еволюцію суспільств до більш високих системних рівнів забезпечує взаємодія чотирьох головних процесів структурних змін: диференціація, підвищення адаптивної здібності, включення нових одиниць у нормативні рамки, генералізація цінностей.1 (1Див.: Парсонс Т. Система современых обществ. М., 1998. С.43-45.) Диференціація уявляє собою поділ одиниці або структури у деякій соціальній системі на дві чи більше одиниць або структур, які відрізняються за своїми характеристиками і функціональною значущістю для системи. Прикладом тут може бути виникнення як домашнього господарства, так і сучасної, заснованої на наймі, організації, що призвело до зміни багатьох ролей, колективів і норм. Підвищення адаптивної здібності являє собою процес, внаслідок якого соціальні одиниці дістаються більшого вибору ресурсів, звільняючись у своєму функціонуванні від деяких обмежень, властивих їх попередникам. Наприклад, сучасні фабрики передбачають значно більш високий рівень узагальнення обов’язків відносно праці від тих, хто зайнятий у виробництві, порівняно з тим, як це вимагалось у селянських домашніх господарствах, але зате за цих умов може випускатися більше різноманіття товарів зі значно більшою економією. Система, що поглиблює внутрішню диференціацію й підвищує свої адаптивні здібності, тим самим ускладнюється й обов’язково стає перед проблемами інтеграції. Зазвичай вирішити ці проблеми можна лише шляхом включення нових одиниць, структур і механізмів у нормативні рамки “соціетального співтовариства”.1 (1”Соціетальним співтовариством” Парсонс називає інтегративну підсистему суспільства, функцією якої є поєднання системи норм з колективною організацією, котра має єдність і внутрішню логіку. Або в іншому місці: “Соціетальне співтовариство являє собою складну сітку взаємопроникненних колективів і колективних лояльностей, систему, для якої характерні диференціація і сегментація”. – Див.: Парсонс Т. Система современых обществ. М., 1998. С.23, 26.) Наприклад, коли засновані на найманні організації відокремились від сімейних домашніх господарств, то системи влади у обох типах колективів повинні були вписатися в структуру норм суспільства. Нарешті, коли переплетення соціально структурованих ситуацій стає більш складним, то для забезпечення соціальної стабільності необхідна генералізація цінностей (їх узагальнена форма вираження). Генералізуючу функцію стосовно цінностей може виконувати, скажімо, релігія або правова система.

Еволюція, в якій всі чотири процеси діють разом, проходить такі стадії: примітивну, просунуту примітивну, проміжну, сучасну. Те, що Парсонс називає “системою” сучасних суспільств, виникло у тій частині Заходу, яка стала спадкоємницею західної половини Римської імперії на північ від Середземного моря, тобто у країнах-суспільствах західного християнського світу. Системи сучасних суспільств сформувались завдяки трьом революціям, що пройшли послідовно на Заході – промислова, демократична (мається на увазі серія політичних революцій) і революція в галузі освіти (вона почалася на Заході ближче до середини XIX cт.). Головними рисами сучасності є повна диференціація підсистем; домінуюча роль економіки з її масовим виробництвом, бюрократією, розвинутим ринком і грошима; розвиток правової системи як основного механізму соціальної координації і контролю; соціальне розшарування; опосередкована сітка соціальних взаємозв’язків. За Парсонсом, у нинішніх Сполучених Штатах Америки еволюція досягла кульмінаційної точки, Західна Європа просувається шляхом “американізації”, перед іншими незахідними країнами стоїть перспектива “модернізації”. Концепція Парсонса неодноразово була критикована за її відверто проамериканський і прозахідний характер, і все ж цей автор і надалі вважається одним із значних авторитетів сучасної західної думки.

Згадавши про “модернізацію”, не можна обминути в зв’язку з цим такий напрямок сучасних теоретичних студій, в якому поєднується дещо від еволюціонізму і дещо, йому протилежне. Як і у еволюціоністському мисленні, тут визнається змінність, прогресистська спрямованість, але в той же час на відміну від стихійності у випадку “чистої “ еволюції при модернізації передбачається й свідомо кероване впровадження у конкретні суспільства західних зразків соціального устрою.

Література:

Блок М. Апология истории или ремесло историка. М.,1973.

Вико Дж. Основания новой науки об общей природе наций. Москва-Киев, 1994.

Габермас Ю. Про суб’єкта історії. Деякі міркування щодо хибних альтернатив//Єрмоленко А.М. Комунікативна практична філософія. К., 1999. С. 346-354.

Гегель Г.В.Ф. Философия истории. СПб., 1993.

Гемпель К.Г. Функция общих законов в истории//Вопросы философии. 1998. №10. С.88-97.

Гердер И.Г. Идеи к философии истории человечества. М., 1977.

Зильберман Д.Б. Традиция как коммуникация: трансляция ценностей, письменность//Вопросы философии. 1996. №4. С. 72-105.

Зиммель Г. Проблема исторического времени. Проблемы философии истории. К вопросу о философии истории//Зиммель Г. Избранное. Т. 1. Философия культуры. М., 1996. С. 517-537.

Коллингвуд Р.Дж. Идея истории. Автобиография. М., 1980. С. 5-320.

Мудрагей Н.С. Философия истории Дж. Вико//Вопросы философии. 1996. №1. С.101-109.

Ортега-и-Гассет Х. История как система//Вопросы философии. 1996. №6. С. 78-103.

Панарин А.С. Смысл истории//Вопросы философии. 1999. №9. С.3-21.

Поппер К. Нищета историцизма//Вопросы философии. 1992. №8. С. 49-79; №9. С. 22-48; №10, с. 29-58.

Рикёр П. Время и рассказ. Т.1. Интрига и исторический рассказ. М.; СПб. 1998.

Риккерт Г. Философия истории//Риккерт Г. Науки о природе и науки о культуре. М.,1998. С.130-204.

Тойнби А. Дж. Постижение истории. М., 1991.

Трёльч Э. Историзм и его проблемы. М.,1994.

Философия истории. Антология. М., 1995.

Фихте И.Г. Основные черты современной эпохи//Фихте И.Г. Сочинения в двух томах. Т. 2. СПб., 1993. С. 359-617.

Фукуяма Ф. Конец истории? //Вопросы философии. 1990. №3. С.134-148.

Хантингтон С. Столкновение цивилизаций?//Философская и социологическая мысль. 1996. №1-2. С.9-29.

Хантінгтон С. Захід: унікальність versus універсалізм//Філософська думка. 1999, №1-2. С.82-100.

Хвостова К.В. История: проблемы познания//Вопросы философии. 1997. №4. С.61-71.

Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории. 1. Гештальт и действительность. М., 1993; 2. Всемирно-исторические перспективы. М.,1998.

Эйзенштадт Ш. Революция и преобразование обществ. Сравнительное изучение цивилизаций. М., 1999.