Сторінка
1
Людство на сучасному етапі цивілізаційного розвитку перебуває в тому стані влаштування соціумів, коли впровадження і максимально можливе підтримання справедливості в них більшою мірою залежить від писаних законів, ніж від неписаних норм моралі, що покликані регулювати і гармонізувати суспільні відносини в усіх без винятку сферах діяльності. Наскільки успішною може бути така тенденція і чи взагалі можлива тотальна підміна моралі законами залежить від того, наскільки позитивним є чинний правовий простір у тому чи іншому людському соціумі. Влаштовуючи своє суспільне життя, люди змушені постійно вирішувати у своєму соціумі проблему позитивного правового простору, інтегральним критерієм чого є справедливість. Через це ніколи не втратить актуальності осмислення засад і теоретичних підвалин, на які має спиратись позитивний правовий простір.
Теоретичним підґрунтям позитивного правового простору є такі філософські поняття і категорії, як правда, справедливість, соціально-філософська концепція права та його засадні концепти природного, божественного, абстрактного і позитивного права [7]. Спираючись на них, можна визначитись з основними теоретичними критеріями, що дадуть підстави зробити коректну оцінку розбудованому за роки державної незалежності України правового простору, а також глибше зануритись у розуміння генезису проблеми несумірності свободи і відповідальності суб’єктів влади та пересічних громадян в нашому суспільстві.
Як це не парадоксально, але із обраних вище опорних понять складніше всього, виявляється, знайти визначення і теоретичне тлумачення правди.
Найближче за смислом до поняття правди можна вважати поняття істини. Істина – це не зовсім правда, з огляду на те, як і коли використовуються ці поняття. Спочатку згадаємо, який основний смисл ми вкладаємо в поняття “істина” і що в ньому має бути принципово важливим.
Оминаємо вічну суперечку різних філософських напрямків і шкіл навколо питання про характер відповідності знання і дійсності та самої можливості повної ідентичності думки і об’єкта, тобто навколо того, що, власне, і становить суть поняття істини. Для нас важливо звернути увагу на те, що істина фіксує об’єктивний зміст людських знань, визначає межі їхнього збігу з дійсністю. Абсолютність істини щодо дійсності сприйматимемо лише в межах пізнаного, а це значить – умовно. Якби була встановлена абсолютна істина щодо світу, в якому ми живемо, то припинився б і сам процес пізнання як такий, що вичерпав себе. А це не може трапитись доти, доки людина має здатність дивуватись і сумніватись.
Протягом тисячоліть точаться суперечки навколо суті самого поняття істини. Тому, коли людина видає свої твердження за абсолютні, це має, як мінімум, насторожувати щодо її щирості чи далекоглядності, а як максимум, – свідчити про її лукавство. В загальному вигляді з’ясуємо наше розуміння істинності знань та можливостей маніпулювати ними, видаючи хибні знання за істинні або навпаки.
При з’ясуванні і цього питання будемо звертатись до простого і зрозумілого. Наприклад, коли ми чуємо слово “верблюд” як видову назву у зоологічній класифікації тварин, в нашій уяві постає саме ця тварина, а не, скажімо, слон. І коли ми бачимо цю істоту навіть без горбу, в нашій свідомості ми ідентифікуємо її зі словом “верблюд”, а не з якимось іншим терміном чи поняттям.
Трапляється такий курйоз, що дитина якимось чином засвоїла називати верблюда слоном. В нормальних умовах таке помилкове знання згодом виправляється, коли дитина починає усвідомлювати неадекватність реакції соціального оточення на використання нею поняття не за призначенням. А якщо б це було у сиву давнину і дитина була нащадком єгипетського фараона, який володів абсолютною владою над усім, що перебувало тоді під сонцем у тій древній цивілізації, і будучи примхливою і амбіційною особистістю, ставши повелителем, який не захотів би обтяжувати себе переучуванням засвоєних ним раніше понять? Єгипетські фараони мали таку необмежену владу, що могли б, за бажанням, примусити своїх підданих перевчитись і називати верблюдів слонами.
Якби така колізія трапилась у науковому співтоваристві, коли б знайшовся “прогресивний” зоолог, який вбачав науку не в дослідженні суті дійсності, а в підміні понять, якими позначається ця дійсність, та зміг переконати вчених у галузі зоології віднині іменувати слоном ту тварину, яка раніше називалась верблюдом, а верблюдом називати ту істоту, яку досі знали як слона, то ця проблема вирішувалась би з позицій конвенціоналізму.
Що від цього, крім знаків-понять, якими була позначена дійсність, змінюється? Вулиця як була, так і залишилась на тому самому місці, слон як був слоном, так і залишився ним, не перетворившись на верблюда і не підозрюючи навіть, як його називають у зоологічній систематиці. Не змінилась дійсність, не змінились знання про неї, а змінилось лише позначення цих знань, що не може впливати на їхню істинність.
Але в людському світі далеко не все так однозначно з критеріями істинності знань, які дають про неї уявлення. І, мабуть, не даремно у народі кажуть – називай мене хоч глечиком, лише у піч не став. Це можна тлумачити як принцип-засторогу, що визначає своєрідну демаркаційну лінію між тим, що є грою слів у понятійному полі, яка не шкодить дійсності, та тим реальним соціальним простором, запровадження в який надуманих понять, хибних знань спотворює, деформує людський світ.
Завантажити реферат