Сторінка
1

Античне уявлення про природу світу

Вчення мiлетцiв /Фалес (625-547 рр. до н.е.), Анаксiмандр (610-546 рр. до н.е.), Анаксiмен (588-525 рр. до н.е.)/ про природний початок свiту протистав­ляється мiфологiчним уявленням про створення свiту богами iз хаосу. Мiфи про богiв мiлетцi вважають зайвим припущенням про стороннi сили, якi свiтовi не потрiбнi для його виник­нення та iснування. Мiфологiчно-теогонiчне тлумачення свiту у мiлетцiв замiнюється Логосом (у значеннi ‘‘слово’‘‘‘,’‘смисл’‘, ‘‘судження’‘, ‘‘задум’‘, ‘‘порядок’‘, ‘‘гармонiя’‘, ‘‘закон’‘). Даний термiн мiлетцями ще не використовувався, їхнє вчення фактич­но вiдповiдає головним визначенням поняття ‘‘Логос’‘. Вперше цей термiн ввiв послiдовник мiлетської фiлософiї Гераклiт, маючи на увазi космiчний порядок, який забезпечується неза­лежним вiд людей i богiв законом буття. В спробах визначити першопочаток цi фiлософи повнiстю ще не вiдмежувалися вiд мiфологiчної традицiї використовувати чуттєво-наочнi образи, тому ззовнi їх тексти нагадують мiф, а не аналiтичну систему понять. Уподоблення першопочатку особливiй природнiй стихiї, що доступна чуттєвому сприйняттю (це: вода - Фалес, повiтря - Анаксiмен, вогонь - Гераклiт) продовжує традицiї саме мiфологiчного опису. Проте вже у Анаксiмандра поняття про ‘‘апейрон’‘, який не дається безпосередньо чуттям, а може бути осягнутий лише розумом, являє собою крок до суто поняттєвого вiдображення свiту. Апейрон, однак, ще не уявляється як по­няття взагалi, вiн визначається як найменша частинка, першо­речовина, яка з причин мiкроскопiчностi своїх розмiрiв не може бути вiдчутною.

Визначальна тенденцiя цiєї школи - намагання знайти не­видиму простим оком єднiсть у видимiй багатоманiтностi ре­чей. Ця єднiсть може бути опанована тiльки розумом. Причому вона розглядається як завжди iснуюча в безмежному Космосi. Першопочаток породжує всю багатоманiтнiсть речей, обiймає все iснуюче, оформлюючи його в упорядкований Космос, i керує рухом та розвитком Космосу.

Першi фiлософи стародавньої Грецiї визначили фундамен­тальну фiлософську проблему виникнення порядку, Логоса iз Хаосу. Iснування Логосу поряд iз Хаосом суперечить визначен­ням цих термiнiв. Вирiшення даної суперечностi було здiйсне­не Гераклiтом завдяки створенню першого вчення про розвиток, змiни в свiтi шляхом боротьби протилежностей.

Піфагорійці вірили в живе тiло Космосу (вогнене кулевидне тiло - мiф про Саламандру), що вбирає в себе безмежну порожнечу i Хаос безмежного простору, перетворюючи цей простiр у Космос iз його вiдокремленням усiх речей мiж собою, пiдпорядкуван­ням речей єдиному законовi. Ця релiгiйна громада була пере­конана в переселеннi душi людини пiсля її фiзичної смертi в тiла iнших iстот.

В подальшому (Y-IY ст. до н.е.) серед пiфагорейцiв на­була поширення фiлософська тенденцiя самоусвiдомлення. Найбiльш вiдомими пiфагорейцями були Фiлолай, Еврiт, Архiт, Алкмеон. Поштовхом до створення власної фiлософської системи було вирiшення проблеми взаємозв’язку Порядку i Хаосу, яке вiдрiзняється вiд традицiї Мiлетської школи. Основою вирiшення цiєї проблеми, як i у мiлетцiв, була iдея проти­лежностей, спочатку єдиного та множинного, потiм межi та безмежного (або ж оформленої та неоформленої речовини). Внаслiдок змiшування, поєднання протилежностей - безмежного та межi - утворюються усi речi, якi ототожнювалися пiфаго­рейцями з числами. Це ототожнення було можливим за умов невiддiльностi чуттєво даного i неданого в уявленнi. Надiлення чуттєво неданого властивостями утворювати закони для чуттєво даного фактично призвело до створення вчення про виникнення Космосу iз Логосу, а не першоречовини. Чуттєво неданим, але реально iснуючим, що пiдкоряє своїм законам усе чуттєво дане, є число, взаємовiдношення чисел. Тому пiфаго­рейцi вважали, що тiльки математика може дати знання законiв Космосу (1 - це точка, 2 - лiнiя, 3 - площина, 4 - тiло то­що). Знаходження числових закономiрностей свiту готувало на­родження суто iдеалiстичної фiлософiї. Таблицю множення, те­орему Пiфагора i т.iн. пiфагорейцi розглядали саме як доказ їхньої теорiї свiту.

На вiдмiну вiд мiлетської та пiфагорейської традицiй Елейські філософи розглядати дiйснiсть як узгодження, єднання протилежностей, елеати аргументовано критикують всi вчення, де визнається рухома, мiнлива першооснова речей. Елеати обгрунтовують по­няття про незмiнну сутнiсть iстинного буття, спозiрнiсть усiх помiтних змiн та вiдношень мiж речами, бо в iншому ви­падку будь-яке вчення про ту чи iншу рiч стає простою марою, жодне не є знання опорою анi в теорiї, анi в практичному життi.

Елейська школа вперше розрiзнила мислення (i мислиме буття) та чуттєвi данi (i буття, що сприймається чуттєво), видiлила буття як поняття про дiйснiсть. Завдяки цьому впер­ше був здiйснений подiл мiж поняттям i тим, що воно позна­чає, поняття стає окремим предметом дослiдження. Елеати змогли сформулювати поняття єдностi, єдиного буття як непе­рервного, незмiнного, неподiльного цiлого, однаково наявного в усiх елементах чуттєво даної дiйсностi. Поняття ‘‘буття’‘ стало одним з головних для класифiкацiї вiдомої дiйсностi, для побудови перших логiчно обгрунтованих систем знання за принципом поєднання вiдомих уявлень у висловлювання, якi не суперечать одне одному. Здiйсненi першi спроби аналiзу по­нять, що використовувались фiлософами, привели до вiдкриття феномену обмеженностi, суперечливостi понять. Так, вiдомi апорiї Зенона засвiдчили, що поняття ‘‘єдине-множинне’‘, ‘‘об­межене-необмежене’‘ та iншi неспроможнi вiдобразити дiйснiсть, яку за своїми визначеннями вони повиннi вiдобра­жати. Завдяки цьому вiдкриттю постала проблема створення но­вих понять, бiльш придатних для пiзнання Космосу. Перш за все, це - проблема вiдображення засобами логiки змiни, руху, процесiв.

Емпедокл дiйшов висновку про хибнiсть позицiї щодо iснування єдиного першоелементу Космосу (як це вважали представники мiлетської школи), проголосивши такими першое­лементами вiдразу чотири ‘‘стихiї’‘ - вогонь, землю, повiтря i воду, якi вiн називав ‘‘коренями усiх речей’‘. їх єднання створює щось нове, не схоже на жоден iз елементiв, нову якiсть. Самi по собi ‘‘коренi’‘ незмiннi i вiчнi, але внаслiдок своєї вiдмiнностi одного вiд одного отримують мож­ливiсть взаємно обмiнюватися мiсцями, що i становить рух. З’‘єднання i роз’єднання цих елементiв i дає картину народ­ження i руйнування усiх речей i процесiв навколишнього свiту. Досить механiчне тлумачення з’‘єднань i роз’‘єднань не дозволяє довести уявлення про їх об’‘єднання в нове якiсно цiле до висновку про iснування нових законiв, яким пiдко­рюється це якiсно нове.