Сторінка
1

Конфуціанство та виховання

Виникнення конфуціанства завжди пов’язується із стародавнім Китаєм. Конфуціанство – давньокитайська філософська школа, а потім найвпливовіша разом з даосизмом і буддизмом релігійно-філософська течія Китаю. Заснував її відомий вчений, філософ, релігійний реформатор Конфуцій (Кун-цзи, Кун Цю, Кун Фуцзи, Кунс-Ксю). Народився в 551 році до н.е. в місті Цюйфу князівства Лоо (Лу) у вельможній, але збіднілій родині.

Спочатку перебував на вельможній службі, але покинув її і став навчати. Через деякий час його знову покликали на державну службу, де він дослужився до міністра юстиції. І все ж там він себе не знайшов і зосередився по проповідницькій діяльності. Конфуцій мав понад 3 тисячі учнів, 72 з них стали видатними людьми Китаю, 12 завжди були поруч з ним. Після смерті Конфуція послідовники записали його бесіди і висловлювання перед учнями, що ввійшли в книгу Лунь-Юй “Бесіди і судження”.

Конфуцію було 65 років, коли помер його син Лі, через рік – його учень Ієн Хву. Він, дійшовши висновку, що смерть близько, промовив: “Моє вчення пройшло свій шлях, а я невідомий”. Він поспішав завершити свої праці. Останні роки життя були тяжкими, він сумував за минулим і не бачив нічого доброго в майбутньому. В 479 р. до н.е. Конфуцій помер у Цюйфу. Учні поховали його над річкою Си і три роки оплакували на могилі. Тепер там пантеон Конфуція та його учнів.

На тому місці, де був його будинок у Цюйфу, у ХІІ ст. споруджено храм Конфуція. Він має форму імператорського палацу, оточеного стіною із червоної цегли і з чотирма вежами по кутах. Симетрично розташовано ряд будинків. Головний з них – Дачандянь – Палац великої досконалості, там стоїть статуя Конфуція і здійснюють жертвоприношення. Храм реконструйований у 1724 р., він є справжнім музеєм китайської культури.

Розвиток вчення Конфуція продовжив його учень Мен-Цзи. Він писав трактат “Мен-Цзи”, де обмірковував питання про “справедливого володаря”, яке було в політичній концепції конфуціанства. Одночасно поглибив конфуціанське релігійно-моральне вчення, визнавав за народом право змінити правителя, який пішов проти нього. Народом вважав землевласників, чиновників, монахів.

Із зростанням авторитету конфуціанства відбувався і процес канонізації і особи Конфуція. З 555 р. обов’язковою стає наявність храму Конфуція в кожному місті. У храмі спочатку поклонялися поминальним табличкам Конфуція, потім – його скульптурам. За часів династії Так Конфуція стали вважати “першим святим”. За династії Сун було розроблено традицію поклоніння Конфуцію на його могилі, а йому присвоєно титул “наставника держави”. За династії Мін його стали називати “великим вчителем нації”. У 1906 р. вдова-імператриця Цисі замінила “середні жертвоприношення” Конфуцію “великими жертвоприношеннями”. Культ Конфуція зберігся і після падіння династії Цін у 1912 р., хоча жертвопринесення Небу, Сонцю і Місяцю було скасовано. Лише в КНР культ Конфуція припинив своє існування на державному рівні, але в побуті зберігся дотепер.

До Конфуція давньокитайська релігія вже остаточно сформувалася. Це вчення було про Небо, духів і душі предків з відповідною системою релігійного культу. Національний менталітет китайців. Їх любов до порядку зумовили чітке впорядкування і релігійного культу. Але їх релігія ввібрала в себе у застиглому вигляді дуже давні вірування, не мала духовенства, священних писань і богослов’я. Головними були зовнішні дії, зумовлені звичаями. Конфуцій все це сприйняв як абсолютну істину. Він не вважав себе релігійним реформатором. В існуючу систему анімістичних і фетишистських уявлень з дуже бідною міфологією, але з розвинутою магією вніс ідеї, яких потребувало суспільство, сповнене соціального напруження і протиріч. Його вчення – не стільки релігійне, скільки етико-політичне. Іншими словами, Конфуцій у релігійно-філософському вченні зробив наголос на етико-політичному відношенні.

Він не змінив релігійних обрядів, а дбайливо збирав, об’єднував обрядові правила і норми, з повагою ставився до традицій, вважався знавцем культу, виконував всі обряди і навчав цього інших.

Віра в надприродне наявна в усіх міркуваннях Конфуція про природу, суспільство і людину. Його релігійно-філософська концепція має виразне соціальне спрямування, в основі її – відносини людини, держави і суспільства. Конфуцій визначив сучасну йому суспільну структуру непорушною, існуючий суспільний лад – досконалим. На його думку, людина має пізнати існуючий лад і суворо дотримуватись його порядків. Держава, яка забезпечує цей лад, - вища над усе, особа – ніщо перед державою. Це повинна утверджувати й підтримувати релігія.

Конфуцій не заперечував війн у вирішенні міждержавних проблем, але вважав важливою альтернативу їм – поширення на ці країни його вчення. Яке б забезпечило без конфлікту гармонію під егідою китайських імператорів.

Дуже важливим, за Конфуцієм, є вчення “про імена”: будь тим, хто ти є за своїм становищем у суспільстві: хлібороб має бути хліборобом, чиновник – чиновником, раб – рабом. Кожна соціальна група має свої норми поведінки – лі, кожен повинен дотримуватись свого лі та поважати предків. Державу мають очолювати мудрі люди і особистим прикладом виховувати підлеглих. За потреби вони можуть “виправляти імена”: ставити кожного на своє місце в суспільстві.

Конфуцій не приховував соціальної спрямованості своїх поглядів. Він вчив, що відмінність між вельможним панством і біднотою не може бути стерте: “Що то за держава, якщо в ній панство і прості люди будуть рівні? Знатні люди – мудрі люди. Саме Небо надало їм владу. А прості люди – нерозумні. Вони мають працювати на ланах і годувати шляхетних панів”. Тому суспільство і поділяється на “благородних мужів” – цзюнь цзи, які мають високі моральні якості і “нікчемних людей” – сяожень, долею яких є відданість першим – чжунь.

Основою суспільних відносин вважав гуманність. Для впорядкованості суспільства, бездоганності дій держави потрібно послідовно впроваджувати принципи гуманності – жень. Конфуцій старанно аналізує їх сутність. Це, по-перше, сяо – повага до батьків. Потім – ті – повага до старших за віком і вищих за суспільним становищем; чжун – відданість, вірність; шу – прощення; лі – доброчесність; чжі – знання; юн – хоробрість; гун – шанобливість; куань – великодушність; сінь – вірність; мінь – кмітливість; чуй – доброта. Ці моральні якості прикрашають людину. В них простежуються принципи загальнолюдської моралі, що є вагомим доробком конфуціанства. Саме це забезпечило йому стабільний авторитет протягом двох з половиною тисяч років.

Жень – це високий, майже неосяжний ідеал, характерними рисами якого були наділені лише пращури; з сучасників Конфуцій вважав гуманним тільки його рано померлого улюбленого учня Янь Хуеня. Конфуцій щиро прагнув створити ідеал лицаря доброчесності, який бореться за утвердження високої моралі проти існуючої несправедливості. Однак з перетворенням його вчень в офіційну догму на перший план виступала не суть, а зовнішня форма.