Сторінка
2
Найменшою одиницею дії, що виступає як система, є одиничний акт, який надалі почав називатися елементарною дією.
Розглядаючи елементарну дію, Т. Парсонс виділяє наступні її компоненти, що утворюють в цілому систему:1) наявність діяча або актора - діючого організму;2) існування мети, на досягнення якої спрямована дія актора;3) наявність ситуації, в якій відбувається дія (це - “зовнішнє середовище” дії), яку в свою чергу можна представити у вигляді двох складових:- умов дії, що визначаються об’єктивними обставинами;- засоби для досягнення цілей, які обираються; 4) наявність нормативної орієнтації, тобто засвоєння стандартів поведінки.
Німецький філософ і соціолог Ю. Хабермас створив власну теорію соціальної дії, виділивши чотири її типи: - стратегічну (учасники стратегічної дії ставляться до інших осіб як до засобів або перешкод на шляху до мети);- нормативну (дія, метою учасників якої є досягнення взаємовигідних експектацій, здійснювана шляхом підпорядкування своєї поведінки цінностям і нормам);- драматургічну (її мета - подання самому собі, вибіркове самовираження індивідуальності);- комунікативну (прагне досягти вільної угоди між учасниками для досягнення конкретних результатів у певній ситуації).
Кожна дія є комплексною системою референцій (характеристик, довідок), складається з об’єктивних фактів, соціальних норм та особистого досвіду. П. Сорокін основою соціологічного аналізу вважав соціальну взаємодію, зокрема, взаємодію індивідів. В основі взаємодії, на його думку, - соціальна нерівність у суспільстві. Він проповідує ідеї етичної відповідальності та солідарності, культурних цінностей, під впливом яких і повинна здійснюватись взаємодія у суспільстві.
Соціальна дія є сукупністю певних компонентів, діяч з його потребами і метою, ситуація (конкретні умови, обставини), в якій він діє; орієнтація діяча на ситуації, що формують способи реалізації потреб, мету. У конкретній ситуації соціальні спільноти, верстви, індивіди виокремлюють різні об’єкти відповідно до їх значущості для досягнення мети, розрізняють корисні або шкідливі елементи ситуації, визначають першочергове, важливе і другорядне, аналізують можливі наслідки соціальних дій. Мета соціальної дії - це задоволення певних потреб. Якщо вона досягнута, настає момент рівноваги діяча, його потреб і зовнішнього середовища.
Звичайно, не кожна дія людини є соціальною, оскільки не завжди мета передбачає орієнтацію на інших людей. Індивідуальна мета, що відтворює потреби людини, є початком соціальної дії, початком орієнтації на інших, сподіванням, що вона буде відповідно сприйнята оточенням.
Здавалося, від застосування стимулів варто відмовитись. Але досить часто наша мотивація до діяльності - недостатня. Лінощі і звичка до байдикування призводять до загального зниження життєвого тонусу і байдужості навіть до цікавих занять. У таких випадках стимулювання необхідне. Тим більш, що часто початкове стимулювання спричиняє і формування необхідних мотивів, появу мотивації.
Залежно від ставлення до навчальної діяльності, її змісту мотиви навчання поділяють на внутрішні і зовнішні. Внутрішні мотиви пов’язані зі змістом навчальної діяльності та її процесом (пізнавальний інтерес, потреба в інтелектуальній активності, прагнення досягти кращого результату тощо). Зовнішні мотиви характеризують взаємодію особистості із зовнішнім середовищем (вимоги, натяки, вказівки і т. д.).
Відповідно до цієї класифікації мотивів методи стимулювання навчальної діяльності умовно поділяють на підгрупи: методи формування пізнавального інтересу та методи формування почуття обов’язку і відповідальності у навчанні.
За Г. Щукіною, інтерес як важливий компонент внутрішньої мотивації характеризується трьома основними ознаками: - позитивною емоцією стосовно діяльності; - наявністю пізнавального компонента цієї емоції; - наявністю безпосереднього мотиву, який є продуктом самої діяльності.
З огляду на це у навчанні важливо забезпечити виникнення глибоких позитивних переживань стосовно пізнавальної діяльності, її змісту, форм і методів здійснення.
Процеси мислення, пам’яті, уваги стають ефективнішими, якщо їх супроводжує душевне хвилювання (радість, гнів, здивування тощо). Цікаво робити те, що вимагає напруження, але труднощі мають бути посильними. Неправомірне спрощення навчального матеріалу, невиправдано повільний темп його вивчення, багаторазові повтори не можуть сприяти розвитку пізнавального інтересу.
До основних методів формування пізнавального інтересу належать: дискусія, диспут, включення у ситуацію особистого переживання успіху в навчанні, в інші ситуації емоційно-моральних переживань (радості, задоволення, здивування тощо), метод опори на здобутий життєвий досвід, метод пізнавальної, дидактичної, рольової гри тощо. До методів емоційного стимулювання навчання належить прийом створення ситуації зацікавленості, тобто використання цікавих прикладів, парадоксальних фактів, проведення досліджень. Підвищують інтерес до навчання цікаві аналогії, зокрема зіставлення наукових і життєвих тлумачень окремих природних і суспільних явищ. Основним джерелом інтересу до навчальної діяльності є насамперед її зміст. Щоб підсилити стимулювальний вплив змісту, необхідно чітко дотримуватися вимог принципів науковості, систематичності і послідовності, зв’язку навчання з життям і практикою. Для підвищення стимулювального впливу змісту навчання можна використовувати прийоми створення ситуації новизни, актуальності, наближення змісту до важливих наукових відкриттів тощо.
Стимулювання навчання можна досягти за допомогою методів проблемного навчання, дидактичних ігор. Вони сприяють створенню проблемних ситуацій, обміну знаннями, організації розумової діяльності.
Дидактичні ігри класифікують на рольові, ділові, організаційно-діяльнісні, комп’ютерні. При цьому відбувається збагачення їх уявлень про трудові, професійні чи особистісні взаємини з іншими людьми, підготовка до реальних життєвих ситуацій.
Ділова гра полягає в імітації прийняття управлінських рішень в різних виробничих ситуаціях, організованих за певними правилами. В таких умовах дії набувають якості вчинків, що формують соціальні риси і характер майбутньої особистості. Ділові ігри класифікують на навчальні, виробничі і педагогічні. Навчальні ігри дають змогу встановити в навчанні предметний і соціальний контексти майбутньої професійної діяльності і в такий спосіб змоделювати більш адекватні порівняно з традиційним навчанням умови формування особистості. Основна мета виробничих ділових ігор - підвищення кваліфікації працівників управлінських апаратів, підприємств та організацій. Педагогічні ігри спрямовані на розвиток професійно-особистісних якостей, уміння працювати в реальних умовах, удосконалювати знання і вміння в галузі методики викладання. Організаційно-діяльнісні ігри зазвичай використовують для професійної підготовки фахівців, підвищення їх кваліфікації, оптимального розв’язання завдань особистісного самовизначення в професійних ситуаціях. Комп’ютерні дидактичні ігри використовують для вивчення мови програмування і формування комп’ютерних знань, а також вивчення різних дисциплін за допомогою комп’ютерних програм.