Сторінка
4

Слухаймо Олеся Гончара!

Валентина Данилівна пам’ятає, що одного разу (то була наша остання зустріч), я прийшов до Олеся Терентійовича. Розмовляли про наболіле, і тоді почув його тривожну думку, що не скоро ще в нас буде така Україна, яку вимріював і виборював народ. Я розповів, що приїхав з Криму, там появилася українська гімназія. Умов належних ще немає, площі обмежені, у пристосованих класах дітям тісно, а батьки писали, мовляв, хай нам не дали нормально жити, а наші діти повинні вчитись, хай хоч на підлозі сидять, але в українській гімназії! Олесь Терентійович порадувався, сказав, що дуже добре, коли ми знаходимо в житті оптимізм, а потім, як я вже виходив, провів мене до дверей, так став і каже: «І все-таки, Петре Петровичу, щоб була Україна, треба сто років». А він хотів, щоб вона була вже зараз. Він у щоденникових записах бачив її прийдешнє, думав про майбутнє.

Чужинці за цілі століття неволі привчали нас до меншовартості. І так склалося, що про когось чужого ми кажемо «мислителі, естети» і так далі, і так далі. А про своїх . Якось вважаємо, що якщо свій, так він уже й не такий, не значимий. А Олесь Гончар був мислитель, громадянин найвищої свідомості. Якщо ми захочемо уявити справжнє життя сорокових років до кінця ХХ століття, то воно записане в творах Олеся Гончара і в цих «Щоденниках», які правдиво і любовно підготувала до друку Валентина Данилівна і разом з «Веселкою» випустила в світ.

«Щоденники» – це особливий жанр літератури. Давайте підготуємо такий наш щоденник: «Олесь Гончар сьогодні: в нашій пам’яті, в нашому розумінні і в нашій душевній вдячності». І надрукуємо його в журналі «Українознавство». Це – Олесь Гончар. Це наша гідність сьогодні і наше завтра. Я думаю, що по цих трьох томах будуть переписуватися праці з історії, з літератури, з суспільної свідомості, національної, державної свідомості. Це те, що нас ставить на рівень європейських народів. Якщо ми хочемо стати європейцями, спочатку станьмо українцями! Прочитаймо Олеся Терентійовича! Він – всесвітній письменник, тому що він глибоко український. Бо нема народу без нього і його немає без народу.

«Дуже цінне видання»

Олесь Лупій лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка.

– Тритомне видання «Щоденників» Олеся Терентійовича – це дуже цінне видання і дуже потрібне саме зараз. Чим цінне? Цінне тим, що там є такі матеріали, яких не можна знайти ніде, в жодному творі Олеся Терентійовича. Деякі вибрані місця із «Щоденників» ми зараз почули у чудовому виконанні юних читачів, студентів Київського міського коледжу. Звернімося до першого тому, що там є запис, зроблений у 1959 році. Тоді Олесь Терентійович проїжджав лівим берегом Дніпра, недалеко від Чигирина, і побачив, як руйнували хати в селах, які мали бути затоплені. Стіни щойно побілені, білі, голубі, блакитні. І з яким болем він про це все пише! А далі – друге село, хати в ньому не такі вже святкові, їх теж готують до знищення. Справа в чому? А справа в тому, що люди першого села не знали, що їхнє село буде затоплене і готувалися до весняних свят – до Великодня, до Святої Трійці. Побілили всі хати, відсвяткували, а потім прийшла оця чорна вість – і це село почали готувати до затоплення. Пам’ятаєте, там останні рядки: «Оце поема про море». Це по суті закид був і Довженку за його твір «Поема про море». Настільки це глибоко, настільки це зворушливо написано . Другий епізод. Це було в Трускавці. Вийшов Олесь Терентійович на вулицю і раптом бачить – іде похоронна процесія. Ідуть, в основному, молоді люди, йдуть і співають, співають голосно. Він такого ніде ніколи не чув. Бачить – у труні дівчина. І врешті він зрозумів, що той голосний спів – це було намагання перебороти, подолати отой біль у душах за молодим життям.

Записи в «Щоденниках» – це літературні перлини, сучасні зразки есеїстики, зроблені на високому мистецькому рівні. Це – перше, і свідчить, що людина керувалася принципом давнього грецького філософа, який сказав: «Якщо робиш – роби». Друге – це свідчить про його високий патріотизм. Третє – це висока мораль автора. Він проникливо, переконливо і зворушливо пише про Україну, про молодь, про своїх рідних, про дружину, про дітей, про онуків, про друзів. Мені особливо дорого (сам я з Львівщини), як Олесь Гончар писав з любов’ю про мій край і моїх краян, про віру нашу християнську. Я ніде, в жодного письменника не читав таких щирих слів, як в Олеся Гончара, про греко-католицьку віру нашу, про митрополитів Андрея Шептицького і Йосипа Сліпого.

«Щоденники» швидко зникають з прилавків книгарень і стають бібліографічною рідкістю. Думаю, що згодом видавництво, якщо матиме кошти, могло б перевидати ці три томи. А зараз можна використати різні форми перевидань, зробити тематичні випуски з «Щоденників», вибирати найсуттєвіше і доносити до читача слово Олеся Гончара в недорогих за коштами і необсягових виданнях. Це і бажаю зробити «Веселці» в найближчий час.

«Духовна опора нації»

Іван Чиж, голова Держкомтелерадіо України.

– Слухаю роздуми письменників про «Щоденники» і хвилююся. Очевидно, моя роль найскромніша, роль, скажемо так, чиновника, який все-таки має душу українську. Я – українець. Я вчився на творчості Олеся Терентійовича, і, звичайно, не міг не відгукнутися на сказане кимось із письменників . Пригадую слова Володимира Яворівського, які він сказав у день народження Олеся Гончара, коли ми прийшли на Байкове кладовище вклонитися пам’яті письменника біля його могили. Це було на самому початку моєї чиновницької біографії після мого депутатства у Верховній Раді України: «Іване Сергійовичу, постарайся допомогти видати «Щоденники» Олеся Гончара». Я пообіцяв сприяти випуску в світ цього важливого видання, хоча на той час грошей зовсім не було. Я щасливий, що, за всіх фінансових труднощів, нам усе-таки вдалося разом з «Веселкою» здійснити задумане. Вітаю Вас, Валентино Данилівно, квітами із завершенням славної роботи. Добре, що Ви доручили видання «Щоденників» нашій «Веселці», яку Олесь Гончар з такою пошаною згадує в своїх записах. Чесно кажу, якби за три роки мого перебування на цій посаді мені нічого не вдалося б зробити, то тільки за видання «Щоденників» Олеся Гончара і українських книжок із «Бібліотеки Шевченківського комітету», я міг би гордо піти з цієї посади, що я і зроблю у Конституцією України означений, так би мовити, термін і спосіб.

Українське книговидання переживало і тепер переживає великі труднощі. Минулого року бюджетна програма соціально значущих видань була профінансована ледь на половину, навіть менше, ніж на половину, і все-таки випущено 332 видання. Зрозуміло, що серед цих видань могли потрапити і деякі меншовартісні книжки, запропоновані окремими видавництвами, та все-таки більшість книжок із Програми соціально значущих видань є справді значущими в духовному житті народу.

Безперечно, до таких видань належать і «Щоденники», які вийшли у «Веселці». Це особливе видавництво. Воно пов’язане, перш за все, з дитиною, зі світом дитинства, з майбутнім. Я вірю, що у нас є реальна можливість отримати такий розвій української книги, на який Україна заслуговує. Видавати в нас є що і є кого. І такі імена, як Олесь Гончар – це ж не просто постать у літературі, це духовний оберіг, я б сказав, духовна опора нації. Я переконаний, що Україна швидко буде підніматися в духовному розвитку, бо ми всі цього хочемо і над цим працюватимемо, де б ми не були. Дай, Боже, щоб ми мали такі свята часто, і я щиро в це вірю.