Сторінка
7

Слухаймо Олеся Гончара!

А я враз чую, як із глибинних надр гончарівського слова, піднесеного до національної символіки, промовляє голос мого краянина з українського Покуття. То дід Гриць з однойменної новели Василя Стефаника щиро, як на сповіді, ділиться найзаповітнішим, звертається до нащадків із незлим тихим словом і пророкує нам воскресіння України:

«То як мої діти не схотіли би пошєнувати м о ї х с в я т и х, то купіть шкіряну шкатулку та покладьте їх мені на груди. Кажуть, що шкіра не гниє віками. Та ще одну просьбу маю. Лишаю букату поля, на кого вже ви тепер скажете, аби, як будуть згортати кістки наших стрільців у купи, то аби і за мене хто там згорнув кілька лопат. Але високо, бо на тих костях зацвіте наша земля».

А хто ж ті святі, до яких молиться душа діда Гриця і називає їх своїми? Святі ці для нього, селянського аристократа духу,– Шевченко і Франко, а їхня віра – Україна. Дід Гриць із цією вірою прожив, цю віру не зраджує й на схилі многотрудного життя, цю віру заповідає прийдешній молодій силі нації. Та й сам дід Гриць хоч оглух і «зробив собі постіль між худобою», а «переродивси на молодого». То віра в Україну додала йому сили:

«Все сонце, яке я двигав на собі три покоління, воскресло в мені».

І каже цей селянський мудрець такі слова, які й сьогодні будять нашу совість:

«Встає Франко з таким ясним чолом, як сонце, спокійно вчить нас, бо він усе знає . Наші молоді вчені були коло него такі щасливі і ясні, як би він кождому поклав золоте колісце на голову . Ми росли, діти наші множилиси, всі одного духу, та війна багато їх поклала в сиру землю, а всі, що лишилиси, яких ми вігодували і що їх Франко навчив, зробили одну коменду українську, а коменда, каже, має бути Україна».

Та застогнала тяжко Україна, розіп’ята на хресті історії. Душа діда Гриця – як у заваленій хаті. Тяжко йому чути, як довкола проклинають не ворога, а Україну та її святих, і тільки за них та страдницю-неньку болить його серце.

«Боюси, що як вже буде по мені, то мої діти пообдирають стіни, та Шевченка, та Франка, та всіх наших вони повикидають на під1. Вони їм діти помордували, вони на них дивитиси не годні .»

Тож чи не чуємо ми, на жаль, і нині, в годину важкого народження і становлення нашої держави, подібних нарікань на самостійність, що є тяжким гріхом перед Україною і перед пам’яттю полеглих за її волю? Чуємо, і болять вони нам, як боліло дідові Грицю, цьому славному селянинові Грицькові Запаринюку з села Вовчківці Снятинського повіту, другові Івана Франка і Василя Стефаника, мудрому патріархові роду, що мав дарований Богом талант любити, і лишив нам віру – «на тих костях зацвіте наша земля». Боліли вони сучасному класикові Олесеві Гончару, який слово своє поставив на сторожі святих наших Шевченка, Франка, Лесі та України і ще замолоду звідав із стефаниківського новелістичного джерела, і ковток цієї свяченої води дав прозріння на весь вік.

Ось тільки два записи із «Щоденників», які говорять самі за себе:

9 березня 1990 р.

Світлий Тарасів день .

Палата моя зараз повна Винниченком, Ольжичем, ну і, звичайно, Шевченком – яка в нас велика література!

10 березя 1990 р.

Школа подає образ Шевченка збіднено, завжди підкреслює одну лише грань: бунтар.

Це, звісно, так. Але ніколи ні слова, що він був набожною людиною, добрим християнином, ходив до церкви, молився, глибоко переживав момент причастя .

Добре, що хоч зараз науковці мають змогу писати про це, розповідати навіть у ювілейних статтях. І малярство його досліджують глибше, і мову оцінили, втямили, що це «ідеальна народна мова» . Геній постає в усьому своєму багатстві.

Мові Шевченковій не перестаю дивуватись. Не вчився в школах, півжиття минуло поза Україною, а звідки ж ця мовна розкіш, така музика, така моцартівська чистота? Абсолютне естетичне чуття. Народну пісню взяв як надійний взірець. Все це вірно. Але й сама мова України, надто ж Шевченкового краю. видно, ще буяла тоді естетичною красою, соковитістю, пісенністю, образним багатством! А що зосталося сучасному селу (про місто вже й не кажу): суржик! Убогий, безбарвний, канцелярський жаргон колонізаторів та напродукованих ними відступників .

Як далеко пішла деградація, які злочини скоєно: така нація, з такою співучою, від Бога даною мовою нині обходиться злиденним, потворним уржиком!

Чи зуміємо зупинити цей згубний процес духовного самознищення? На інтелігенцію, на літературу – найбільша надія. І якнайшвидше з цього облудного федеративного ярма!

Доля Олеся Гончара, світоча української нації, так зріднена з долею України, як зріднені мати й син. Він прийшов на світ, коли з любові й муки після сивих віків борні народжувалася наша держава – Українська Народна Республіка. Він, як ровесник її, прожив з вірою, що вона, хоч і була розіп’ята на хресті, ще не вмерла і не вмре. Він дожив з цією вірою до Великодня її воскресіння і урочисто вітав цю святу годину на всенародному вічі. Він як національний проводир до соборності України, поклав на вівтар свободи Матері серце і душу і відійшов за межу життя з синівською думою, що Україна жива.

Доля Олеся Гончара, патріарха української літератури, совісті нації, виписана в його слові, з пречистого духу якого він воздвигнув небосяжний собор.

Доля Олеся Гончара, лицаря красного письменства і світової слави зодчого новелістичного епосу, сама як новела, де слово то будить усю планету соборним дзвоном, то звеселяє степовою тронкою, то сонячно світить символікою нації, то зоріє безсмертною лебединою душею.

Він прийшов у літературу молодим. Прийшов Воїном з фронтів у час, коли Європа і світ стікали кров’ю від найстрашнішої на планеті війни. Прийшов і приніс новелу про святу любов – і став прапороносцем миру і першим на весь світ провістив з України:

– А небо над нами, весняне й високе, гуде од вітру, мов блакитний дзвін . Слухайте ж!

Слухаймо Олеся Гончара – наш всесильний соборний дзвін над Україною – і почуємо в голосі його живе слово.

Слухаймо Олеся Гончара і відкриваймо в слові, цьому живому осерді душі, людину, письменника, світоча духу і його добу, народ і Україну.

Слухаймо Олеся Гончара втаємниченим шостим чуттям і почуємо його голос – зітхання з осиротілого дитинства, і крик порятунку серед завіяного снігами світу, і шепіт не раз повторюваної бабусиної молитви, і музику польоту бджоли з Романової пасіки через усе життя, і чари першого та незабутого кохання, і ридання за полеглими в боях, і клятву над їхніми могилами, і соборні дзвони, що розбудили націю, і набат у годину чорнобильського лихоліття й справдженого біблійного пророцтва про «звізду полин», і сполох-клич стати серце до серця на захист найбільшого скарбу нації – української мови .