Сторінка
2

Слухаймо Олеся Гончара!

Олесь Гончар прожив щасливе і водночас трагічне життя, йому було що сказати людям про пережите, передумане, переболіле, осмислене і осягнуте. Письменник жив психологічно заглибленим життям, але воно не крутилося навколо романів-перелюбів, чаркування і богемних загулів, – він був людиною занадто громадською, і суспільною, і гордою, щоб свої душевні стани оприлюднювати.

Отож щоденники Олеся Гончара публікуються такими, якими вони свого часу вилилися з його душі і яким саме життя веліло стати пам’яткою доби. Вони писалися в різних умовах: на фронті і в полоні, у мандрах рідною землею і поза її межами, у рідному домі та в затишній, любій серцю письменника Кончі – Озерній, і таким чином ввібрали в себе майже все життя письменника – більш як півстоліття. Не хочу брати на себе місію інтерпретатора цієї своєрідної сповіді письменника: все-таки людина я небезстороння, дружина і розпорядниця його творчої спадщини – тобто людина зацікавлена. Деякі записи Олесь Терентійович читав мені ще за життя, а в повному обсязі я прочитала їх вже після його смерті. І як читач зізнаюся: я заново прожила з ним сповнене високого духовного заряду життя, пройшла через його озон і через тяжкі випробування долі, через злети і влаштовані недоброю добою вирви. Сорок вісім років тривало наше спільне життя, тож я багато про що знала, але всю глибину його внутрішніх страждань і природного оптимізму в такому переплетенні, в якому вони постають із щоденників, осягнула, щойно поставивши останню крапку в роботі над цим тритомником.

Хотілось би думати, що Гончареві щоденники не пройдуть непоміченими і стануть явищем української словесності, як свого часу стали явищем його новели, повісті, романи та літературні статті. Самі щоденники скажуть більше, повніше і глибше, ніж будь-які інтерпретації.

Духовною напругою сповнений кожен запис у щоденниках аж до останнього, зробленого в лікарні, де письменник лежав з третім інфарктом, який через дев’ять днів забрав у Олеся Гончара найдорожчий Божий дар – життя.

Передбачаю запитання: а чому тритомне видання «Щоденників» Олеся Гончара виходить у видавництві дитячої літератури «Веселка»? Тут багато важила думка письменника.

Незадовго до смерті, 3 квітня 1995 року, тобто в день свого 77-річчя, письменник зробив у щоденнику такий запис:

«Якщо виникне потреба перевидавати мої твори (не завжди ж Україна сидітиме без паперу!), то необхідно взяти найновіші видання, скажімо, видані «Веселкою» «Собор», і «Твою зорю», і «Прапороносців», і новели, і «Спогад про океан» (теж «Веселчині») . Бо лише ці видання заново відредаговані автором, тобто вільні вже від тоталітарного накипу та цензорських втручань. Всі попередні видання були пощвечені більшою чи меншою мірою,– режим не допускав вольностей».

Так випало, що саме це видавництво найприхильніше ставилось до письменника в останні роки його життя, видало дорогі йому книги в тому вигляді, в якому він їх хотів побачити.

Отож, відчуваючи моральний обов’язок перед пам’яттю Олеся Терентійовича, я й передала право оприлюднити його записи саме «Веселці».

Олесь любив молодь, на неї він покладав великі надії у творенні Української держави, і якщо його щоденникові записи знайдуть відгук у читачів, а найперше в юних серцях, то це буде найкращий вінок пам’яті письменникові Олесю Гончару.

«Слово правдиве і чисте»

Іван ДРАЧ,

голова комісії по спадщині Олеся Гончара, народний депутат України.

– Справді, велика радість, що цей тритомник вийшов, у якому нам відкривається велике і нелегке життя Олеся Гончара. Я недавно оце був у Харкові і пішов подивитися на той будинок, де жив Шевельов Юрій Володимирович, який був викладачем в університеті, викладачем Олеся Гончара. Стояв і думав, що Олесь разом з тисячею студентів-добровольців пішов на фронт і був тяжко поранений у бою під Білою Церквою, де загинув у битві з німецькими танками майже весь студентський батальйон. Після лікування в госпіталі знову пішов на фронт і під Харковом потрапив у полон, разом з тисячами військовополонених був кинутий у страшний концтабір за колючим дротом, який знаходився на Холодній горі. Я був на тому місці. Тепер там музей. Олесь Гончар розповів про це на сторінках «Щоденників» і згадав не дуже приязно Юрія Шевельова, який нібито міг врятувати його з того табору. Олесь вижив, життя продовжувалося і хоч Олеся Гончара вже немає, він постійно продовжується. І жаль, коли в одному з передостанніх, здається, номерів журналу «Сучасність» є такий неприємний для мене випад Михайлини Коцюбинської, яка каже про те, що знову намагаються відроджувати культ Олеся Гончара і так далі, і так далі, і так далі . Дехто каже, не зважайте, мовляв, на це. А я думаю, що на все треба зважати. Бо це – наша національна справа. Через те я Вам, Валентино Данилівно, так настійливо казав, що треба видавати, «Щоденники», що б там не було написано, часом і неприємного про Івана Драча, про Бориса Олійника, про Павла Загребельного . Хай воно йде в світ так, як було написано рукою Олеся Гончара. Тепер «Щоденники» вийшли і стали явищем історії та літератури, власністю українського народу. Будуть «Щоденники» читати, аналізувати, порівнювати з «Щоденником», наприклад, Олександра Довженка чи Аркадія Любченка. І слава Богу, що вже воно є, воно існує. Олесь Гончар цим тритомником іде в постійне і вічне плавання.

«Унікальне явище часу»

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, директор Інституту літератури НАН України, академік, народний депутат України.

– Вихід «Щоденників» у світ – велика подія в історії літератури і народу. Вони багато що відкриють нам при перечитанні Олеся Гончара. Але мені здається, що найголовніше – це те, що Олесь Терентійович жив двома такими цінностями: творчість (він страшенно цінував образне слово і писав у щоденнику, що його доля – мислити образами) і Україна. Оце, на мою думку, у «Щоденниках» особливо вирізняється, та, правда, з болем і з постійними тими проблемами, які переслідували Україну і, ясна річ, переслідували Олеся Терентійовича. Сьогодні, досліджуючи українську літературу 20–30-х років, доводиться реставрувати її тільки через художні твори, бо ніяких щоденникових записів і документальних матеріалів не залишилося, а письменники були репресовані і ми дуже мало знаємо про їх життя, думки і тривоги. «Щоденники» відкривають нам внутрішній світ письменника, а це надзвичайно важливо. Бо коли є ота інтимна сторона буття письменника, особливо, якщо вона ще така відкрита і чесна, як в Олеся Терентійовича, то це – особлива цінність. Я пам’ятаю, на початку 90-х «Веселка» видавала твори Василя Стуса. «Вікна в позапростір». І там є його записи щоденникові, і дуже неприємні слова про сучасників. І ми, пам’ятаю, пішли на це, сказали: «Не будемо нічого поправляти. Так, як сказав Стус, тай хай воно і буде». Передмову дали, дещо пояснили, але так воно і залишилося, як написав письменник. Це – реакція художника. Навіть якщо вона і досить така різка в оцінках декого, то ми повинні зрозуміти, що художник реагує інакше, ніж звичайна людина. Він реагує емоційно і цей емоційний його спалах повинен бути зрозумілий і не повинен нести таке почуття образи, такої тотальної образи.