Сторінка
1

Петро Одарченко – видатний представник світового українства

Петра Васильовича Одарченка, відомого у світі вченого, літе¬ратурознавця, мовознавця, етнографа, фольклориста, пізнає, нарешті, і його рідна Україна. Маємо надію, що близько 600 наукових праць з доробку вченого в галузі української культури слугуватимуть тепер нашому національному відродженню, якого Петро Одарченко чекав багато літ. І не просто чекав, а наполегливо, з любов’ю та заповзятливістю працював для української культури. З-під його пера вийшли такі ґрунтовні праці, як “Поетична майстерність Т.Шевченка”, “Шевченко і Мазепа” (1959), “Традиції Шевченка в українській літературі”, “Шевченко і Леся Українка” (1962), “Образ Шевченка в українській поезії” (1963). Чимало праць науковець присвятив дослідженню творчості Лесі Українки: “Леся Українка і Драгоманов” (1954), “Леся Українка і Адам Міцкевич” (1956), “Іван Франко і Леся Українка” (1957), “Леся Українка і українська народна творчість” (1960). Змістовні статті його з проблем мовознавства (зокрема, щодо засмічення української мови), з історії етнографії та фольклористики.

Раннє зацікавлення П.Одарченка народною культурою, усною народною творчістю стало фундаментом усіх його культурологічних досліджень. У юнацькі роки він почав свою діяльність із записування пісень, казок, приказок від матері й бабусі, що й визначило подальший його інтерес до літератури, мови, фольклору та етнографії.

Доля цього видатного вченого досить терниста.

Народився П.Одарченко 20 серпня 1903 р. в с. Римарівці тодішнього Гадяцького повіту Полтавської губернії у селянській родині. Закінчивши народну школу, у 1913 р. хлопець вступає до Гадяцької земської гімназії, після закінчення якої, з 1920 р. починає навчання на історико-філологічному факультеті Полтавської філії Харківського університету, але матеріальна скрута і хвороба не дають його закінчити [1]. Три роки Одарченко працював учителем на Полтавщині на хуторі Мельниковому. Уже в той час він серйозно захопився збиранням усної народної творчості, почав готувати збірник “Пісні Гадяцького повіту”, які записав у своєму рідному селі Римарівці та на хуторі Мельниковому. Заохочені вчителем, його учні записували від своїх рідних, сусідів зразки усіх жанрів фольклору, зачитували на уроках зібрані пісні, приказки, загадки. Кращі з них відбиралися для рукописного шкільного журналу “Перші проліски”, що спонукало учнів до збирання фольклорно-етнографічних матеріалів.

У 1923 р. П.Одарченко отримує направлення до Ніжинського інституту народної освіти. Його студентські роки припадають на часи українізації, і він бере активну участь у пропаганді української культури, керує семінаром української літератури і краєзнавчим гуртком, влаштовує Шевченківське свято у 1925 р., літературні вечори, присвячені творчості П.Мирного, В.Чумака, етнографічні вечірки [2, 93].

1926 року П.Одарченко закінчив Ніжинський інститут. Професор Євген Рихлік (репресований у 1931 р., помер у ГУЛАГу) дав блискучу характеристику випускникові: “Одарченко досконало і вільно володіє українською мовою, а також оволодів німецькою і французькою мовами, і я за свій обов’язок вважаю рекомендувати предметній Комісії т. Одарченка як найздатнішого студента і вношу пропозицію залишити його при науковій кафедрі аспірантом при секції української мови і літератури для підготовки до наукової педагогічної діяльності в вищій школі” [2, 93].

Залишаючись відданим етнографічній проблематиці, П.Одарченко написав кандидатську (так тоді називали дипломну) працю “Фольклор в краєзнавчій роботі трудшколи” (Ніжин, 1926). Мені пощастило віднайти рукопис цієї ненадрукованої праці. Вона з належним смаком оформлена. Багато висловлених в ній думок надзвичайно актуальні й сьогодні, а її високий науковий рівень свідчить про неабиякий талант молодого вченого. Складається вона з передмови і вступу, де тлумачиться поняття “фольклор”, та з п’яти розділів: 1.Фольклор у краєзнавстві; 2. Краєзнавство в трудшколі; 3. Місце фольклору в шкільному краєзнавстві; 4. З шкільної практики; 5. Перспективи і плани фольклорно-краєзнавчої праці в трудшколі і бібліографія питання.

З 1926 р. вже набирала обертів машина нищення традиційної національної культури. Дедалі більше з’являлося інструкцій про необхідність описувати побут пролетарів, пропагувати лише “паростки” нового. Петро Одарченко намагається пояснити невігласам, що “краєзнавча робота, що ґрунтується, як сказано, на сучасності, проте не може цілком відкинути й минуле .” [2, 119]. Він наголошує на необхідності збирати весь масив явищ народної культури. Широко трактуючи термін “краєзнавство”, він зазначає, що не можна ховатись у свою власну шкаралупину, вивчення оточення не є самоціль, а засіб пізнати Всесвіт. Особливо підкреслює дипломник важливість вивчення трудових обрядових пісень, наводить порівняння з культурою інших європейських народів, звертає увагу на важливість дослідження ритміки трудових пісень, показує історію їх виникнення.

Оскільки на той час неможливо було знехтувати вивченням соціалістичного побуту, то він наголошує на важливості об’єктивного висвітлення цього процесу. Його батьки й родичі відчули на собі, що таке продрозкладка, тому в своїй праці Одарченко дає методичні настанови краєзнавцям: “Записати спомини про колишню харчрозкладку й думки за харчподаток на цей рік, записати на засіданні сільради промови найколоритніші й найяскравіші" [2, 123]. Він сміливо критикує погляди Н.Крупської щодо фольклору, зокрема, її настанови вивчати роботу жіночих рад, а не записувати казки та частівки, вважаючи, що відкидання фольклору порушує комплекс життєвих явищ, які вивчають у школі.