Сторінка
1
Микола Мушинка – один з китів, на яких тримається українознавство за кордоном. Він автор близько 70 книжок (включно з брошурами та збірниками), 237 наукових статей, 436 рецензій та 1127 науково-популярних та публіцистичних статей. Все життя Мушинка присвятив науковій роботі, збільшого пов’язаній з Україною. Тільки завдяки таким вченим, як Микола Мушинка, українська діаспора у всьому світі не втрачає своєї культури й мови, підтримує зв’язки з історичною Батьківщиною. Мушинка відроджує в діаспорі забуті українські традиції, прославляє імена забутих чи недооцінених українських учених, письменників, художників, політиків, імена вчених і меценатів, які врятовували чи відбудовували старовинні українські церкви та пам’ятники, бореться за визнання у світі доброго імені України.
Народився М. Мушинка 20 березня 1936 р. у лемківському селі Курові на Пряшівщині (сьогодні це територія Словаччини, що розташована на кордоні з Україною). Навчався в українській школі у Пряшеві. Потім вступив до Празького університету на відділення русистики й успішно його закінчив. Працював у кабінеті народної словесності при кафедрі української мови й літератури Пряшівського університету (тоді Університет ім. Павла Йозефа Шафарика). У 1963 р. рекомендований до аспірантури Празького Карлового університету. Оскільки Мушинка спеціалізувався на вивченні фольклору українців Пряшівщини, Міністерство шкіл і освіти Чехословаччини в 1964 р. направило його у трирічну аспірантуру до Києва. Там Мушинка зав’язав дружбу з дисидентами, яким почав постачати літературу з-за кордону, а натомість вивозив за кордон їхні праці. У грудні 1965 р. М. Мушинку затримали на кордоні в Чопі під час спроби вивезти за кордон рукопис твору І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація». Молодого науковця звільнили з аспірантури у Києві та вислали з СРСР. Кандидатську дисертацію він захистив у Карловому Університеті в 1967 р. і продовжив роботу в кабінеті народної словесності Пряшівського університету, що став центром україністики. Повернувся він у Пряшівський університет на посаду керівника дослідним кабінетом україністики, де пропрацював з 1960 по 1968 рр. На цей час припадають його перші наукові праці: “З українського фольклору Східної Словаччини” (Пряшів, 1963), “З глибини віків. Антологія фольклору українців Східної Словаччини” (Пряшів, 1967).
У серпні 1968 р. Чехословаччину окупували війська Варшавського договору. Мушинку звільнили з посади за його зв’язки з українськими дисидентами та шістдесятниками, заборонивши установам «ідеологічної сфери» приймати його на роботу. Щоб вижити, Мушинка п'ять років працював пастухом у колгоспі: з ранньої весни до пізньої осені жив у колибі далеко від села, відповідаючи за випас 150-200 голів худоби. Та він не забував своє покликання. Приймав гостей з України, Польщі, Югославії, США, Канади. Невдовзі в органах безпеки вирішили, що за Мушинкою дуже важко стежити на вільних полонинах. Довелося йому стати кочегаром Пряшівської міської котельні, де він пропрацював 15 років. Мушинку навіть не допускали до бібліотеки, але потім він скаже, що це був найбільш плідний період його життя: «У пастушій колибі й на котельні я мав спокій і море вільного часу.»[1].
Саме на цей час припадають книжкові видання, що вийшли з-під пера Мушинки за сприяння різних діаспорних організацій та окремих осіб з діаспори: “Екслібриси українських шістидесятників” (Baund Brook, 1972), “Володимир Гнатюк і Закарпаття” (Pariz, 1975), “Фольклор русинів Воєводини” (Rusky Kerestur, 1976, Novi Sad, 1987), «Орест Жилінський, вчений з душею поета» (Baund Brook, 1983), «Народна культура південних лемків» (New York, 1987), «Життя і справа Володимира Гнатюка» (Pariz, 1988). Після майже 20-річного «забуття», у 1990 р. Мушинку повністю реабілітовано. Він повернувся у Пряшівський університет на посаду керівника дослідним кабінетом україністики, де продовжив активну дослідницьку працю, посилив співпрацю з УВУ та “Енциклопедією Українознавства”, зокрема з НТШ у Сарселі (Франція) та Канадським Інститутом Українських Студій в Едмонтоні. Тоді ж Мушинка стає професором Українського вільного університету в Мюнхені. У 1993 р. у Києві захищає докторську дисертацію. Диплом доктора філології Мушинці в 1990 р. мала видати Москва, але він відмовився прийняти цей документ і таки дочекався рідного – українського диплому (номер один) доктора філологічних наук.
Мушинка до сьогодні бере активну участь у наукових конференціях, симпозіумах, виступає з лекціями у різних країнах світу, друкує свої наукові статті та рецензії в наукових журналах, збірниках та газетах Словаччини, Чехії, України та в діаспорних виданнях на всіх континентах. У 1997 р. йому присвоєно звання академік УНАН, а президент Л. Кучма нагородив його орденом “За заслуги”. З нагоди 65-річчя академіка Мушинки вийшло друком три томи з бібліографією та біографією іменинника “Колеса крутяться” (2001) у Пряшеві [2, 1, 3,4].
Діапазон досліджень Мушинки доволі широкий, тому й серед його недавніх праць знайдемо багато цікавого: «Листи Степана Рудницького Софії та Станіславові Дністрянським» (Edmonton, 1991, Пряшів, 1996), «Бібліографія В.Гнатюка» (Edmonton, 1992, Львів, 1993), «Академік Станіслав Дністрянський» (Київ, 1992), “Від НТШ до УВУ” (1992), «Заповіт предків. 40 років Свят культури русинів-українців Пряшівщини” (Presov, 1994), «Лицар волі. Життя і політично-громадська дяльність Степана Клочурака» (Ужгород, 1995), «Мала матір сина. Балади знищеної збірки Ореста Жилінського» (Presov, 1995) та багато інших.
Завантажити реферат