Сторінка
1

Україна – держава оперна, але...(про колишнє, сучасне, майбутнє)

Приводом до цієї інформації стало переконання в тому, що навіть самі творці оперної справи часто недостатньо про неї поінформовані, як правило, не лише у світовому обсязі, а й у національному вимірі. На запитання, скільки у світі створено опер до наших днів, один з наших відомих українських оперних композиторів невпевнено відповів, що, на його думку, «до тисячі», помилившись більше ніж у двадцять разів. Справа, звичайно не в арифметиці, а в уявленнях про масштаби такого культурного явища як оперне мистецтво, його питому вагу у світовій культурі останніх чотирьох століть. Хіба не варто задуматися хоча б над висловом одного з європейських мислителів XX ст. Ромена Ролана: «Опера – можливо, найоригінальніше творіння сучасної цивілізації»?

Опера як жанр народилася в Італії розкішним синтезом музичного, вокального, художнього, акторського й літературного мистецтв наприкінці XVI ст., коли Україна знемагала під польським гнітом і вибухнула першими козацькими війнами під проводом Кшиштофа Косинського, Федора Лободи, Северина Наливайка.

Опера проникала в Україну, розірвану двома імперіями – Російською та Австро-Угорською, як духовний продукт європейської цивілізації. І якщо Західна Україна, зокрема оперний Львів, відчувала системний вплив європейської культури, то Малоросія, що входила до складу Росії, знала лише епізодичні виступи приїжджих труп з іноземним репертуаром з 50-х років XVIII ст Відомий музичний критик Володимир Стасов так писав про цей період оперної експансії: «Приїжджали до Росії протягом XVIII ст. нескінченні юрби іноземних музикантів: італійців, німців, поляків, чехів та інших. Вони ставили на сцені нікуди негідні опери . Нечасті спроби дилетантів часів Катерини, Павлів, Олександрів та Микол (Фоміна, Ніколаєва, Верстовського та інших) були зовсім мізерні, слабкі, безбарвні та бездарні. Ці люди лише прагнули наслідувати іноземців і тому ніколи нічого не досягали самі. Російська опера була бліда, бідна та бездарна» (В.Стасов «Избранные сочинения», т.3, изд. «Искусство», 1952). Лише під кінець VIII ст. почала формуватися російська композиторська школа.

Як би там не було, а вже протягом 80-х років цього ж століття у Києві відбулися прем'єри опер італійського композитора Дженнаро Астарітті «Збитенник», «Миловзор і Прелеста», а також українського композитора Богдановича «Слов'яни». В цей самий час у Харкові ставилися опери М.Соколовського, В.Пашкевича, А.Буландта, А.Гретрі, І.Керцела. У 1794 році в Чернігові поставлена опера «Переможене невігластво» Дж. Астарітті, а в 1796 році у Львові дві опери – «Розсудливі піддані» та «Зачароване дерево» поляка Яна Стефані (до речі, за кількістю оперних прем'єр за всю історію України Львів (160) обійшов не тільки Одесу (80), а й Харків (130)).

Однак варто зазначити, що композиторське оперне начало прогресувало в тодішній Україні активніше, ніж режисерське, про що свідчить постановка на початку 70-х років XVIII ст в Ліворно (Італія) опери українського композитора Максима Березовського (лібрето П. Метастазіо) «Демофонт».

Інший українець – Дмитро Бортнянський за десятиліття свого перебування в Італії написав та поставив у Венеції та Модені чотири опери на італійські лібрето.

Такими були наші українські оперні починання у сприйнятті європейської оперної цивілізації, яка у більшості країн світу нині є візитною карткою самобутнього професіонального мистецтва вершиною художньої культури нації, свідченням її духовної зрілості.

Нині Україна є розвиненою оперною країною і займає гідне місце серед європейських держав.

Співочий потенціал нашого народу у світі відомий здавна, і здавна, зокрема в «оперну еру», через свою бездержавність, Україна була вокальним донором Російської і Австро-Угорської імперії. Всім відома практика рекрутування обдарованих дітей та юнаків з України до придворної співочої капели в Петербурзі ще за козацьких часів, де змінювали навіть їхні прізвища. Вокально обдарованих кріпаків вельможі використовували у своїх приватних театрах. Можна навести безліч прізвищ українців хоча б із колективу «Славних співаків України» І.Лисенка, який обидві імперії використали для власної слави, а особливо – Російська, яка «доїла» Україну аж до Рубікону нашої незалежності. Скільки їх, відомих та невідомих співаків, композиторів, музикантів, режисерів, розчинилося у безкрайніх просторах імперії протягом століть, ставши «їхніми», а не нашими, не реалізувавшись в українському оперному мистецтві, в українській культурі.

Однак, роль, яку можна з повним правом назвати зловісною, відіграв у розвитку української опери не цей фактор відтоку талантів (Україна їх народжувала знову і знову!). Ця роль, іще від часів Петра І, належить забороні українського слова, української думки, українського книгодрукування, українського театру, а за радянських часів – жупел «націоналізму», інтенсивна русифікація та комуністичний тоталітаризм у мистецтві. Саме намагання імперських режимів знищити українську самобутність, українську ідею самовизначення та самореалізації робили свою чорну справу, зокрема і в розвиткові та утвердженні української опери.

Як відомо, в Італії опери молодого Верді, такі як «Ломбардці» чи «Набукко» служили мобілізаторами національного духу для визволення з-під австрійського гніту. Через мовні обмеження Микола Лисенко аж до самого скону так і не побачив свого «Тараса Бульбу» на тодішній сцені. Революція 1917 року дала певний поштовх свободі, але дуже скоро «українізацію» розстріляли, великою мірою паралізувавши й творчу волю українських композиторів оперного жанру. Слово взяла революційна ком-кон'юнктура, компартійна цензура.