Сторінка
1

Творча спадщина Івана Сікорського: проблеми і перспективи в сучасному українознавчому контексті

Утвердження з кінця XX ст. на теренах України науки українознавства як комплексної інтегруючої системи знань про Україну як країну, державу і суспільство відкрило нові можливості для наукових розвідок. Система освіти й виховання в сучасній Україні як явище суспільної і державної ваги є одним з найбільш важливих напрямків дослідження в українознавстві. Від ефективності освітньо-виховної діяльності багато в чому залежить успіх тих трансформаційних процесів, які розпочалися у нашій державі, спроможність українського суспільства переломити наявні негативні тенденції в розвитку духовної культури, відродити і збагатити найвищі моральні ідеали й життєві пріоритети людини. Тому сьогодні важливо звернутися до вивчення філософських основ навчання й виховання, оскільки їхнє осмислення може допомогти виробити якісно нові педагогічні концепції, засновані на відповідних часу ідеалах і ціннісних орієнтаціях.

Історична доля склалася так, що українці часто працювали на інші народи, були їхніми інтелектуальними донорами. Сьогодні в Україні традиційним стає повернення до імен тих, хто збагачував чужу культуру. За неповними даними, наприкінці XIX – на початку XX ст. за межами України працювало понад 200 вчених-українців, які мали у світі неабиякий авторитет [4, 44]. На зорі становлення російської академії наук з-поміж 20 академіків 13 були українцями. Але далеко не всі вони усвідомлювали себе українцями. Навіть ті з відомих учених, що перебували у межах України, не всі були прихильниками не лише української ідеї, а й думки про окремішність української нації. Однак, наукові дослідження цих видатних людей мають вагому цінність для українознавства, оскільки являють собою надбання культури українського терену, свого часу впливали на її розвиток. У цьому контексті варто звернутися до постаті відомого педагога, доктора медицини, професора Київського університету св. Володимира, голови Київського Фребелівського товариства сприяння справі виховання Сікорського Івана Олексійовича (1842 – 1919).

Мета нашого дослідження – виявлення серед наявної джерельної бази, що стосується життя і діяльності І.О.Сікорського, тих аспектів його творчого доробку, які мають цінність для сучасного українознавства.

Іван Олексійович Сікорський народився у с. Антонові Київської губернії Сквирського повіту 26 травня 1842 р. в сім'ї православного священика, де було 12 дітей. Дев'яти років хлопця віддали до духовного училища в Києві, після закінчення якого він перейшов до семінарії. Ще не закінчивши останнього її курсу, Іван Олексійович склав екстерном іспит до Київської першої гімназії і вступив до Університету св. Володимира, де прослухав два курси на природничому відділенні, а потім перейшов на медичний факультет, який закінчив 1869 р. Через три роки Сікорський захистив дисертацію на ступінь доктора медицини. 1872 р. він переїхав до Санкт-Петербурга, де його було призначено ординатором, а пізніше – приват-доцентом клініки душевних і нервових хвороб при Військово-медичній академії. У 1885 р. він повернувся до Києва, де зайняв посаду професора кафедри душевних і нервових хвороб Університету св. Володимира, на якій викладав протягом 26 років.

І.О.Сікорський набув популярності як лікар, педагог і громадський діяч. Окрім Лікарсько-педагогічного інституту для дітей із психічними вадами та Фребелівського жіночого педагогічного інституту, він став засновником Психіатричного товариства й Товариства тверезості у Києві, був почесним членом багатьох учених товариств на батьківщині й закордоном. Він залишив велику кількість друкованих праць, з-поміж яких – "Загальна психологія", "Психіатрія", "Душа дитини", "Основи виховання і навчання", "Виховання у віці першого дитинства", "Початки психології" та ін. Наприкінці життя Іван Олексійович виступив у ролі судового експерта на процесі у справі Бейліса. Ця сумнозвісна експертиза завдала непоправної шкоди його репутації. Тому в історії вітчизняної науки постать І.О.Сікорського сприймається неоднозначне.

Ім'я І.О.Сікорського згадували його сучасники В.В.Вересаєв [2], В.В.Розанов [24], Л.М.Толстой [37], радянські історіографи С.А.Гуревич [6], Б.М.Маньковський [14], Г.В.Морозов [79], О.С.Тагер [30], Ф.Г.Углов [33], Т.І.Юдін [34], сучасні дослідники В.Б.Авдєєв [24, 44 – 47], М.І.Буянов (7), А.І.Вінберг [3], Н.М.Дем'яненко [7], В.О.Журавель [8, 9, 10], В.В.Золотоверх [77], Д.О.Коцюбинський [73], В.І.Менжулін [77], О.О.Нікольська [20], Г.С.Сазоненко [26], Т.Б.Слободянюк [28], С.О.Стєпанов [29], ТМ.Трефілова [32]. Серед розмаїтих оцінок життя і діяльності І.О.Сікорського проглядає наявність щонайменше двох тенденцій. Одні автори виявляють необхідність відшукати якомога більше фактів для створення негативного образу І.О.Сікорського, а то й знайти докази його професійної некомпетентності. Інші – по можливості абстрагуватися від "незручних сторінок" біографії І.О.Сікорського і зосередитися на нейтральних аспектах його діяльності (які проводив дослідження, які праці написав, у яких конференціях брав участь, що заснував тощо).

Виходячи із завдань нашого дослідження, вважаємо за необхідне виокремити такі праці: Дем'яненко Н.М. "Загальнопедагогічна підготовка вчителя в Україні (XIX – перша третина ХХ ст.): Монографія", Сазоненко Г.С. "Педагогіка успіху (досвід становлення акмеологічної системи ліцею)" та Менжулін В.І. "Інший Сікорський: незручні сторінки історії психіатрії". Перша нас цікавить через виявлені передумови зв'язку філософії освіти І.О.Сікорського з методологічними засадами сучасного українознавства. Друга – як зразок вперше зробленого аналізу вітчизняних педагогічних систем виховання з погляду успішності їх результату. І, нарешті, третя праця цікавить нас, передусім, тому, що на сьогодні це одне з найбільш повних досліджень життя і діяльності І.О.Сікорського.