Сторінка
3

Творча спадщина Івана Сікорського: проблеми і перспективи в сучасному українознавчому контексті

Перший – фізичний: гігієна дитячого віку, дитячі хвороби, фізичні вправи для розвитку дітей, гімнастика та ігри для дітей з метою розвитку їх фізичних сил.

Другий – психічний: загальні відомості про психічний розвиток дитини, основні психічні процеси, розвиток мови дітей, особливості її формування відповідно до дошкільного віку.

Третій – педагогічний: характеристика дошкільного закладу як у виховному, так і в освітньому значенні, зміст методичної роботи з різних розділів знань: природознавство, образотворча діяльність дітей, математичні уявлення, розвиток мови, музичний розвиток тощо.

Позитивним було те, що теоретичні знання тісно пов'язувалися із практичними вміннями та вправами. Запроваджувалася така практика: теоретичні заняття, лекції проводились у другу половину дня, а в першу проходила практична підготовка вихователів безпосередньо в дитячому садку. Така форма роботи була дуже ефективною, оскільки сприяла практичному входженню майбутніх вихователів у життя дошкільного закладу, давала можливість пересвідчитись у правильності обраної професії. Як і Н.Дем'яненко, Г.Сазоненко звертає особливу увагу на створення цілісного освітньо-педагогічного комплексу, до якого входило 5 установ (як уже зазначалося раніше, це – сам інститут, дитячий садок, початкова школа, дитячий притулок, педагогічна амбулаторія). Означені заклади внутрішньо пов'язувалися між собою і складали єдине ціле. В цьому автор убачає своєрідний прообраз сучасного навчально-виховного і наукового комплексу, що є важливим для виявлення значення суспільно-педагогічної діяльності Івана Сікорського для формування сучасної філософії освіти в Україні.

Праця В.І.Менжуліна "Інший Сікорський: незручні сторінки історії психіатрії" є на сьогодні одним із найбільш повних і ретельних досліджень життя і діяльності І.О.Сікорського, де вдало використана методологія нового історизму. Застосовуючи інтертекстуальний аналіз, автор майстерно (якщо не сказати віртуозно) розкриває межі вибраних текстів, пов'язуючи або стикаючи їх між собою в агресивному дискурсі, реконструює минуле епохи як єдиний і багатоманітний потік текстів різної природи. Біографічний аналіз дозволив автору пов'язати життя свого героя з текстами і дискурсами, серед яких воно проходило і які воно й продукувало. Проголошуючи себе прибічником нового історизму, В.І.Менжулін своєю працею демонструє можливості і перспективи нової методології. Однією з найбільш цінних якостей цього напрямку він вважає так звану дослідницьку неупередженість, а саме – відсутність будь-якої наперед визначеної "сильної теорії", підтвердженню якої мали б слугувати всі наведені історичні матеріали. Але суворо дотриматися цього принципу авторові не вдалося: чи то методологія без теорії недостатньо життєздатна, чи, можливо, В.І.Менжулін саме в цьому питанні не прагнув до кінця дотримуватися обраного методу. Наперед визначена теорія, якщо й не була сформульована досить чітко, простежується протягом усього твору: національне питання все життя для професора Сікорського було "каменем спотикання", тотальна прихильність ідеології "племінного націоналізму" позначилася на всьому його житті. Наявність теоретичного остову дозволила зберегти цілісність твору Менжуліна і не перетворити його на окремо "змонтовані атракціони". А майже всі наведені історичні та аналітичні матеріали слугують підтвердженням теоретичних ідей автора. В.І.Менжулін працював як перекладач і упорядник багатьох праць, присвячених історії і теорії глибинної психології [16, 18, 21, 22, 23, 35, 36]. Тому, мабуть, схильність до надмірної психологізації і пошук підсвідомих мотивів вчинків стали "другою натурою" автора. Так, наприклад, навіть невеликий епізод із біографії Івана Сікорського – його невизначеність у виборі напрямку навчання під час вступу до університету – В.І.Менжулін представляє як можливу глибоку психологічну залежність від впливу на юного Сікорського його товариша по навчанню, в той час як дійсна причина цієї невизначеності могла бути і менш "поетична". Як відомо, засновуючи в Києві університет, російський уряд дбав не так про наукові інтереси, як про політичні. Київський університет мав обслуговувати, насамперед, польське громадянство Київщини, Волині та Поділля. Ідея полягала в тому, щоби прищепити польському юнацтву "общий дух русского народа". Кожний, хто хотів вступити до Київського університету, мусив скласти іспит при університеті, незалежно від того, яку школу він скінчив перед тим. Цей порядок прийняття студентів пояснювався тим, що міністерство освіти не зовсім довіряло тим свідоцтвам, що їх видавали школи у так званій Південно-Західній Росії. Предметом іспиту була латинська мова. Від кандидата вимагалося, щоб він міг перекласти і пояснити твори прозаїків Саллюстія, Лівія та Цицерона, поетів – Вергілія і Горація, а також міг би викласти свої думки латинською мовою без граматичних помилок [27, 256]. Тільки 1838 р. було надано право абітурієнтам 1-ї Київської гімназії вступати до Київського університету без іспиту, а у 1842 р. те право поширене і на абітурієнтів інших гімназій. Отже, якби юний Сікорський вирішив би діяти послідовно – спочатку закінчив би навчання у семінарії, а потім обрав би вступ до університету, то йому довелося б двічі здавати іспити, а, окрім того, невідомо, чи взяли б до університету випускника семінарії. Новий університетський статут від 18 червня 1863 р. [27, 262] визначав штат казеннокоштних студентів у кількості 130 осіб, з них 30 – на історично-філософському факультеті для підготовки вчителів гімназій і повітових шкіл, 20 – на правничім факультеті для підготовки урядовців та 80 – на медичнім факультеті для підготовки лікарів у розпорядженні уряду. Звичайно, потрапити на медичний факультет у Івана Сікорського було більше шансів, тим більше, що лише студентам-медикам були встановлені стипендії у розмірі 183 крб. на рік, а для нього це було вкрай необхідно, бо велика сім'я не мала коштів утримувати його.

Як бачимо, надмірна психологізація не лише ускладнює уявлення про характер події, а може створювати її викривлений образ. На жаль, метод "новітнього історизму" не дозволив автору "Незручних сторінок історії психіатрії" різнобічно викласти факти. За стилем написання книга нагадує судову справу із сумним для героя вироком – винен. Автор не висловлює сам цю думку. Навпаки, у заключній частині навіть намагається повернути "засудженому" людське обличчя, але це вже не впливає на вирок "суду".

Отже, вивчення досліджень творчості І.О.Сікорського показало, що наукове надбання вченого в аспекті українознавства розглядалося частково і через те неповне висвітлювання. Уникнення "незручних" сторінок біографії вченого деякими дослідниками призвело до неможливості всебічного вивчення наукової спадщини І.О.Сікорського, а підвищена увага до неї з боку інших носить певною мірою популістський характер. Прихильність І.О.Сікорського до політики російського самодержавства часто викликає сумнів щодо необхідності вивчення його спадщини в українознавчому контексті. Але, як зазначає В.С.Горський, коло діячів, учень, ідей, що повинні залучатися до дослідження історії національної філософії, визначається контекстом культури. Складність розв'язання цієї проблеми в тому, що жодна з ознак, які пов'язані із визначенням етнічної, національної приналежності (чи то генетичне походження, чи належність до певної території, держави та мовної спільноти), взята сама по собі, не може вважатися достатнім критерієм для виявлення дотичності того чи іншого діяча культури до філософії даної нації. [5, 91 – 21] І лише національний культурний контекст, у межах якого здійснюється генезис та функціонування філософської системи, теорії чи ідеї, може бути таким критерієм. Крім того, історія української філософії вивчає ті ідеї, що були створені представниками інших національних культур, але реально функціонували у складі української культури, були сприйняті нею і справили певний вплив на її розвиток. Це стосується не лише філософських ідей, що входять до певної філософської системи і обґрунтовуються відповідно до канонів філософської науки, а й тих, що становлять глибинне світоглядне підґрунтя літературно-мистецької, політичної, релігійної, наукової діяльності тощо. Саме до останніх можна віднести філософсько-педагогічну спадщину І.О.Сікорського, яка певний час перебувала у так званій "зоні забуття" [5, 6] і не розглядалась у контексті української культури. Вивчення творчого доробку вченого потребує інтегративного і системного підходу, розгляду з позицій історико-філософського українознавства.