Сторінка
1

Мова – скарб нації і її треба берегти

О мово рідна! й гарна,

віддав я серце недарма.

Без мови рідної, юначе,

й народу нашого нема.

(В.Сосюра)

Рідна мова – неоціненний скарб народу, його духовності, філософський розум, слід великої інтелектуальної праці народу, його історії від початків до сучасності.

Як основа духовності народу мова є джерелом існування нації: без мови не існує нації, без мови нація гине.

Відомий мовознавець, філософ О.Потебня, який протягом усього свого життя цікавився питанням зв’язку мови і нації, питанням денаціоналізації взагалі і на Україні зокрема, твердить, що „нації – це дуже давнє явище, яке проходить через всю історію, це основа історії людства ., із втратою її носіями, зникають ті полісемічні світи значень, що нею продукуються. Збіднюється міра знання. Кожна мова відбиває специфіку вдачі певного народу” [1, 11-12]. Таким чином, Потебня визначає, що глибинні ментальні мовні задатки наявні і зберігаються, навіть насильна мовна асиміляція не може їх знищити. Він обстоює тезу про „ глибинний зв’язок процесу думання з мовою, тобто скарбницею традиційно-колективного світосприймання“ [1, 15]. Постання мови пов’язане з невідомими процесами, і тісний зв’язок мови з появою свідомості змагають чужорідне мовне вираження. Приклад М.Гоголя є особливо яскравим ствердженням цієї думки. Потебня говорить про українців: „ Страны, в которых . утеряна связь единства языка между сословиями, как Малороссия, в некоторых отношениях сами осуждены на гибель и принесут погибель другим. Это великое море горя” [18, 179 ].

О.Шульгин у визначенні поняття нації, слідував за французьким філософом Ренаном, який вважав свідомість, волю до спільного життя, до чину прикметою нації. Але О.Шульгин додає ще так звані об’єктивні прикмети, тобто фактори історії, які створюють націю, відносячи до них історичне минуле народу й історичну традицію і мову: „ Нація – це велика цілість, що містить у собі цілі історичні покоління, які єднаються мовою Мова – душа народу, душа нації. Без мови нація не може існувати” [2, 487]. Тільки через мову як творчу силу нації, створюються всі культурні здобутки нації – як у сфері духовній, так і у сфері матеріальній.

Кожна мова – це серце нації, яке, ніби сонце, опромінює її через свідомість кожного народу, який відрізняється один від одного своєю ментальністю, культурою, історією, духовними началами, які передаються з покоління у покоління. В кожного народу є щось неповторне, оригінальне, яке виблискує сяйвом у безмежному океані мов Землі. З цього приводу І.Огієнко писав: „ Світ Божий великий і складається з окремих народів чи націй, і кожен народ – окреме закінчене ціле. І в тому – краса Всесвіту, що народи зберігають свою окремішність, як на пишній луці кожна окрема квітка має свій окремий колір і запах” [3, 27].

Наша українська мова буде тоді мовою нації, коли вона буде передаватися з материнським молоком дітям через любов батьків до своєї мови, материнською українською піснею, розмовною мовою в родині. Ніяка школа не закладе у свідомість дитини те, що не закладено батьками з перших днів її життя. Мова має наскрізь просякнути душу дитини, вона має виходити з любові батьків до всього українського.

Важливим підґрунтям мовного виховання дитини є релігійне її виховання. Церква виховує народ у дусі християнської моралі. В народі ця мораль глибока, вона передається з покоління до покоління, але у багатьох іще відсутня, тож треба час, щоб зламати ті залишки радянського атеїзму, який насильно був накинутий на український народ і отруював, перш за все, молоде покоління.

Український народ має свою українську Церкву з її національними традиціями – звичаями, обрядами, святами і мовою (раніше була старослов’янська). Українська церква є церквою національною і не від другої половини XVIIст., коли, згідно з ученням радянських істориків і мовознавців, нібито виникла українська нація, а від часів святого Володимира і часів прийняття християнської віри [4, 26].

Український народ, як нація, вже з перших часів існування християнства на Україні мав велику опору з боку Церкви для розвитку національної культури.

Не заперечуємо, що розвиток української національної культури і мови проходив різні етапи, але він не переривався ні за яких умов, і церковні традиції української духовної культури розвивалися на протязі всього історичного процесу як індивідуальна особливість української нації. Уже те, що в Київській державі розвивалося письменство, є доказом національної самобутності. З цього приводу С.Єфремов писав: „Народ, що проявив своє письменство, не може бути сирою етнографічною масою: він прокидається вже до свідомого життя, і письменство стає йому за зірницю, що близький світ сонця просвіщає” [5, 11]. Такої думки був і М.Костомаров, який зазначав, що „душею народного життя є мистецтво, фольклор і письменництво” [6, 14].

Кожна нація, і зокрема українська нація, сягає глибокої давнини, і, незалежно від різних суспільних формацій, народ як етнічна цілість ставав на міцні основи духовного життя. Такі основи вже були за часів Київської держави з усіма передумовами національного життя народу, включно з літературною мовою, побудованою на основі староболгарської мови. Всі три східнослов’янські народи – українці, росіяни і білоруси окремі етнічні одиниці, з окремою духовною культурою, звичаями, що споконвіку розділяли ці народи на окремі нації з їхніми національними мовами. Вони історично усвідомили свою етнічну незалежність і цілісність з давніх віків: українці – з Х-ХІст., росіяни – з ХІІст., білоруси – з ХІІ-ХІІІст. [7].

Кожна мова є мовою душі народу, яка дається на все життя і визначає, хто ми і чиї діти, незалежно від того де живе людина. Наприклад, М.Гоголь душею був пов’язаний з українським народом, хоча через обставини був змушений виїхати з України, щоб одержати освіту, працював у Петербурзі і писав російською мовою. Це спричинило роздвоєння його душі, постійну боротьбу „в самім собі і проти самого себе, боротьбу найперше всього проти тієї стихії, що була природною основою всієї його істоти, проти його народности”. І це стало причиною його душевної хвороби і згодом – смерті [19]. Проф. Мандельштам у праці „О характере Гоголевского стиля” писав, що в Гоголя „ .збудження творчої думки йшло колією рідної мови, рідною мовою він був глибоко художній і глибоко правдивий . Він в думках перекладав звороти, слова буквально, пристосовуючись до російської мови”, „користувався українською мовою тоді, коли російська мова не в змозі була передати ті тонкощі думки, які передавались натурально мовою українською . Українська мова переважає в тих випадках, коли душа вимагає висловлення настрою. Як тільки вибухає, наприклад чуття любові до того, що близьке до серця, українська мова стає пануючою” [3, 208-217]. Сам Гоголь величав українську мову „языком души”.