Сторінка
1

Національна ідея, нація, націоналізм

Цілком закономірно, що перед києвичами християнство постало як у його внутрішній суголосності, так і в дисгармонії.

В українських дослідженнях та дисгармонія була помічена ще первосвящениками митрополитом ХІІ ст. Іларіоном, а згодом П.Могилою, І.Огієнком (митрополитом Іларіоном), В.Липківським, пізніше Володимиром (Романюком), Мстиславом (Скрипником) і Й.Сліпим, нині бачиться в шеститомному виданні проповідей патріарха Філарета (Денисенка) й у працях А.Річинського («Проблеми української релігійної свідомості», Т., 2002), І.Шевціва («Християнська Україна», К., 2003), авторів видання «Історія релігії в Україні» (К.-Д., 2003, за ред. А.Колодного) і багато інших. При певних розбіжностях у фіксації та оцінці окремих подій, процесів, тенденцій, явищ, поглядів християнських ідеологів та догм усі вони солідарні в загальному: Дисгармонія в тлумаченні релігійних догматів, пов’язаних із християнством, має багатотисячолітню історію та тяглість й зумовлена принциповими відмінностями в поглядах пророків та апостолів – з одного боку, та в інтегральних засадах Старого й Нового заповітів, а згодом – в підходах візантійської та римської (частин колись єдиної Вселенської) церков – з іншого.

Не важко помітити й неофітові, що «існує безліч тлумачень основних положень іудаїзму. Однак їх неможливо звести до єдиного формулювання або до того, що у православ’ї чи католицизмі розуміють під символом віри. Тому вважається, що в іудаїзмі немає догматів. Разом з тим, ми можемо говорити про основні поняття даної релігії. Це віра в єдиного, безкінечного, безплотного Бога, віра в пророків, у прихід Месії, у воскресіння мертвих. Особливе місце займає в іудаїзмі Закон (Тора) і віра в його одкровення. Іудейська релігія вимагає від свого прихильника також виконання певних заповідей, що передбачають, у свою чергу, наявність у нього специфічного світосприйняття і світогляду. Виконання 248 позитивних приписів і 365 заборон (!? – П.К.), що стосуються етичних проблем, релігійного життя, санітарно-гігієнічних норм, сімейного інституту, обрядово-святкової сфери, харчових настанов (див.: Барсела Моше. Уроки иудаизма: ценности, традиции, эпизоды. – 1989; – П.К.) та інших звичайно ж нелегке…» (Історія релігії в Україні. – К.-Д., 2003, с. 210). І особливо нелегко було для наших прапредків, які жили за абсолютно іншими правилами.

Тимчасом з іудаїзмом вони зіткнулися в ході міждержавних зв’язків із Близьким Сходом ще в І ст. н. е., про що є згадки в історичних пам’ятках. І не могли не відчути часом непереборних труднощів: найперше – у зв’язку з іудаїстським релігійним багатоголоссям, а тим самим – розмитістю критеріїв істинного; а відтак – і в зв’язку з дуже відмінними підвалинами та рисами буття і свідомості. І не лише у порівнянні з буттям, свідомістю, релігією (язичництвом) наших прадідів, а й у порівнянні з християнством Нового Заповіту, відомого їм, нагадаємо, ще з І ст. нової ери. На доказ останнього наведемо факти: 1965 р. стали відомими наслідки археологічних розкопок грецької колонії Танаїс (узбережжя Азовського моря). На її території була церква І ст., що означає – ще з апостольського періоду. Церква чоловік на 50, дуже подібна до наших храмів, а головне – з глиняною печаткою з трьома листками – символом Пресвятої Трійці, яку витискали на просфорі для святої літургії. Там же знайдено руїни і церкви ІІ ст. – коли християн (після Нерона) переслідували; у тій церкві зберігся вівтар, свічники і сім печаток на просфори, п’ять з яких мають хрести (див.: Шевців. Християнська Україна. – К., 2003).

Не зайвим буде нагадати, що Танаїс знаходився на перехресті шляхів Сходу, Заходу, Півночі й Півдня, отже, з’єднував нашу правітчизну з усім світом; і цілком імовірно, що апостол Андрій з учнями швидше за все рушив Дніпром до Києва саме з Танаїса. Археологічні розкопки та документальні дані засвідчують, що апостольська діяльність Андрія здійснювалася в Боспорському царстві, яке було під владою Рима. Правдоподібно, що він рухався з Херсона до Криму, звідти – до Тмуторокані і далі до Танаїса, на теренах яких проживали сармати, анти, роксолани, аляни – прапредки українців. До Римської імперії належав і Херсон, куди, до речі, свого часу було заслано учня св. Апостола Петра папу Климентія (92 – 101 рр.), голову якого представник папи Івана ХV передав великому князю (кагану) Володимиру, коли той здобув Корсунь, і яка (голова) була використана 1147 р. синодом Українських Єпископів для хіротонії київського митрополита Клима Смолятича.

Свого часу Дакія (теперішня Румунія) була місцем заслання з Риму, і ті засланці постійно контактували з народом Скуфії-України, якому, очевидно, й принесли Євангелію Христа. Про християнство на наших праземлях ще в І ст. свідчить і письменник Тертуліан (ІІІ ст.). Закономірно, що в Скифії-Україні вже був єпископ, що зафіксовано в списку учасників 1-го Вселенського Собору 325 року в Нікеї. На той час іще функціонувала єдина Вселенська християнська церква, але вже тоді різко стикалися не лише іудейство та християнство, а й різні єретичні гілки християнства.

Природно, що в ту боротьбу не могли не втягуватися й праукраїнські віруючі – і християни, і язичники. А в ході тих протистоянь особливої ваги – як арбітр! – набувала держава. Саме держава, бо на тому етапі релігійної, родової та етно-племінної диференціації вона виступала єдиним об’єднуючим інститутом суспільства.

Так і визріла як внутрішня, так і міжнародна місія спочатку Орія, Кия й Аттіли, а далі – Аскольда і Діра, Ольги, Святослава, Володимира Великого: вони мали і об’єднати раніше розрізнені племена, і піднести державу на рівень міжнародного розвитку. І все те – на ґрунті як родових традицій, так і звичаєвого права.

Нагадаємо: коли княгиня Ольга запропонувала синові Святославу прийняти християнство (оскільки, коли прийняла його вона сама, то в її душу влилося почуття благодаті), – Святослав відповів відмовою, зіславшись на те, що «дружина (військо) сміятиметься». Це пояснює і одну з причин загибелі Аскольда: його вбив Олег за підтримки київської «партії» язичників. А водночас підводить і до причини зарубіжних походів Кия, Аскольда, Володимира та впровадження християнства: останнє приходило на зміну язичництву скрізь – у Греції та Римі, в центральній Європі та в Скандинавії, і не тому, що язичництво було по природі гіршим, а тому, що на його основі розвивався відповідний поліетнічному світові політеїзм, а політичний розвиток народів стимулював інтегруючі ідеологічні процеси.

Не варто забувати, що вершинні здобутки еллінської, арабської, індійської, китайської та інших культур розвинулись на язичництві. І християнству не легко було завоювати панівне становище не лише на початку нової ери, а й у пізніші часи. І тому є логічне пояснення: численні племена силою обставин змушені були приймати християнство, але при цьому не поривали з основами та джерелами свого світогляду не лише в минулому, а й у ХХ – ХХІ століттях.