Сторінка
2

Національна ідея, нація, націоналізм

Приклад – вся наша історія.

Ще у «Велесовій книзі» зазначалося не лише воєнно-державне протиборство русів упродовж 15 віків підлеглості, а й те, що «греки нав’язували нам свою мову, щоб ми забули свою віру». А це означало: своє первородство, своїх богів і героїв, свою історію, філософію, релігію, традиції і культуру, зрештою – свою історичну місію. Зречення самих себе як суб’єктів історії.

Це суперечило сутності й закономірностям Природи.

І укри-руси-українці повстали!

Повстали й відчули себе справжніми, «лише ставши собою», а стали собою лише завдяки відвойованій волі і суверенності, вірності своїм Небу і Землі, Мові і Вірі, бо за своєю Вірою стояли віки й покоління, свої Нава, Ява і Права, своя Матір-Слава й свої батьки, «котрі з Ірію зрять на нас» і кличуть до гідного життя.

Харизматичні етноси в ім’я Будучини витворили свої етнонаціональні міфи: як «Рамаяна» і «Магабгарата», «Шах-Наме», «Пісня про Нібелунгів», «Пісня про Роланда» і «Пісня про Сіда», «Калевала», «Витязь у тигровій шкурі», «Авеста», «Сказання про Гільгамеша».

Аналогічним етно-національним міфом постає й «Велесова книга».

Є маестро, які, як Г.Грабович, не лише автентичність цього архітвору ставлять під сумнів, а й нас грішних, заявляючи, що ми не маємо тяглості ні історичної пам’яті, ні державності, релігії, права, мови, художньої словесності. Є чинником, виходить, екзистенціальним: в якийсь момент існуємо – в інший є фантомом невидимим.

Отже… Не враховується, що, по-перше, невидимість не є тотожністю відсутнього існування; а по-друге, що моє незнання не є тотожним об’єктивній реальності. Ми погано, а то й архипогано знаємо свою історію, та це не означає як того, що її не існувало, так і того, що істину (історію минувшини народу) не потрібно шукати.

Сусіди та їхні клеврети з числа українських псевдовчених істориків зробили все, щоб поле нашого знання заросло бур’янами, а то й блекотою антипатріотизму. Пора чистити авгієві конюшні. Тим більше, що нині маємо доступ до численних джерел історичних знань і не лише про Росію і Польщу, а й про Хозарію та Скандинавію, Туреччину й Румунію (Візантію та Дакію), про справжні Рим і Європу, доказом чого є тяглість знання і зарубіжних істориків, географів, політиків, державців, і нашої орієнталістики від А.Кримського до О.Пріцака.

В руслі того процесу пізнання світу та самопізнання необхідно розглядати як історичні твори типу «Літописа Аскольда», так і праці синкретичного характеру – типу «Велесової книги». При цьому брати до уваги як зміст: – суто історичний, можливий для документування; так і форму – споріднену з історіософськими, з етно-фольклорними, релігійно-міфотворчими, казково-фантастичними елементами. Бо таким було мислення наших архепредків з їх культом Землі й Сонця та Місяця, архетипів батьків, Матері-Слави та героїв, філософії антеїзму та інтегруючого свідомість і біологічну волю серця.

А коли все те візьмемо як сакральне для творців «Велесової книги» релігії, то побачимо: творець книги і не прагнув виділитися, зафіксувати себе на скрижалях історичної пам’яті, бо він – виразник буття і свідомості Роду, отже, формації, для якої визначальним було не «я», а «ми»; особа ще не виділилася з маси. Вона світосприймає, думає, почуває, оцінює, мріє і діє, як Рід – та зернина, що стане генотипом племені, а згодом і нації, забезпечуючи спадкоємність буттєвих та тяглість світопізнавальних джерел і енергій, потужних і самих по собі, але непереборних та всесильних, коли помножені на енергію Природи й свідомої життєдіяльності, синтезовані в універсальній взаємодії всіх чинників матеріального та духовного Космосу, енергетик життєвої етнобіологічної волі та Слова. А тим самим – етнофілософії, релігії та держави (див.: Сніжко В. Нариси з психоетнічної екології України).

Кий, син Орія, – глава роду й держави. Він бачить тенденції розвитку цілого світу. Але київський родоначальник-князь бачив той світ по-київськи, тому і його держава віддзеркалює київську домінанту в розумінні сутності як світобудови, так і людини, життя і смерті, добра і зла, правди й кривди, красивого й потворного, – і це все співвідносно з вітчизняною концепцією богів і людей, земного і горішнього світів, посмертного життя. Тому й бачимо, як органічно у «Велесовій книзі» розглядаються питання віри і влади, минулого, сучасного і майбутнього, рабства й свободи, внаслідок чого звільнені, завдяки багатостраждальній боротьбі, праукраїнці вирішують відпустити рабів на волю (так вони вирішують усім віче), а прихід Кия до Константинополя сприяє еволюції рабовласницької системи у феодальну. Язичницький триптих «свобода, справедливість і демократія!» рельєфно протистоїть новорелігійному: справжнє життя – після смерті, та й то внаслідок суду божого, з урахуванням, що всі люди – рівні, але всі є рабами Його.

Непоступливі поборники РУН чи Мага Віри і на цій підставі домагаються не просто повернути основоположну етновіру (див.: Лев Силенко. Мага Віра». – Співвідношення віри, науки, філософії, історії. – (979 рік Дажбожий), а повністю замінити нею християнство та інші релігії. Цілком правомірно при цьому вимагається мати в українській державі українську церкву.