Сторінка
1

Україні – україномовний інформаційно-культурний простір

Постійні скарги патріотично налаштованих українців та й статистика свідчать, що за часи незалежності Української держави не відбулося очікуваного поступу у справі розширення функціонування української мови та зростання числа громадян України, які спілкуються українською мовою. Навіть майбутні філологи-україністи спілкуються в університетах російською мовою: за статистикою, лише один київський студент із десяти спілкується українською мовою. Така картина і в школах, але ж це діти, які виросли вже при українській Незалежності.

Українська Верховна Рада на початку жовтня 2005 року не пропустила у порядок денний законопроект народного депутата І.Юхновського про захист української мови. А інформаційно-культурний простір України заполонений російськомовними газетами, книгами, теле- й радіопрограмами, аудіо-відео продукцією. Виходить, українська держава не виконує своєї головної функції – створити умови для самозбереження українського етносу, не допустити його подальшої асиміляції. Наші два перші гаранти конституції віддали у розпорядження космополітів не тільки всі “злачні місця” – найприбутковіші підприємства, але й українські засоби масової інформації. І тепер усе складається так: не добили української мови російські царі та генсеки, то її добиває українська держава. Іменем української держави, отже, продовжується лінгвоцид в Україні. Парадокс?

Філологи добре знають, що людина говорить так, як вона мислить. А українців зранку до ночі спонукають мислити не своєю рідною мовою, а мовою свого історичного ворога – російською. Українці, поспішаючи вранці на роботу, а ввечері з роботи, вимушені читати російськомовні газети, книги-бойовики, а ввечері дивитися російськомовні передачі з телеекранів. І молодь наша також мусить розважатися увечері на дискотеках під російськомовну попсу. Отже українці постійно втягуються у лоно російської мови – мислять російською, спілкуються нею. Апеляція до свідомості, до совісті, до гордості пересічного українця нічого не принесе. Користі від закликів любити свою мову, бо вона, мовляв, мелодійна, солов’їна і т.п., як переконують останні років двадцять, – кіт наплакав. Чому?

Пересічна людина (а філологи це добре знають) використовує лише одну функцію мови – комунікативну. Інших функцій – пізнавальної, акумулятивної, експресивної, естетичної – пересічні мовці просто не знають і взагалі тим не переймаються. Людина розмовляє певною мовою не тому, що вона ту мову любить, а тому, що це те саме, що дихати, дивитися, рухатися. Національно несвідомій людині байдуже, якою мовою вона спілкується. Мовлення пересічного мовця повністю залежить від оточення, від мовно-культурного простору, а він у нас, із ласки української влади, російськомовний. Тому для припинення подальшого зросійщення українців завданням номер один є заміна російськомовного інформаційно-культурного простору в Україні на україномовний. Себто потрібно створити такі умови, які допоможуть повернути несвідомих зросійщених українців у лоно рідної української мови, повернути непомітно й безболісно для них через панівний україномовний інформаційно-культурний простір. А для того, щоб зменшити галас так званих захисників “русскоязичного насєлєния”, потрібно глибоко обґрунтувати необхідність утвердження україномовного інформаційно-культурного простору.

Оскільки українці вже 350 років потерпають від насильницького зросійщення, то українська держава мусить на весь Світ голосно й відкрито заявити, що українці є етносом, який постраждав від лінгвоциду, здійснюваного російськими режимами. Весь український обдурений люд і весь Світ мають зрозуміти, усвідомити, чому українські патріоти добиваються українізації українського суспільства, чому виступають проти офіційності російської мови в Україні. Адже йдеться не про наше честолюбство, не про ущемлення прав росіян чи російськомовних людей, а йдеться про те, чи бути українському етносу взагалі. Йдеться про встановлення справедливості, про ліквідацію згубних наслідків кількасотлітнього лінгвоциду в Україні. Для всіх цих цілей якнайкраще прислужиться Закон про надання українському етносу статусу такого, що постраждав від зросійщення. Власне, такого Закону ми повинні були б зажадати від Верховної Ради ще на початку 90-х років.

Цей Закон став би суттєвим підкріпленням конституційної норми про державність української мови у нашій країні. Цим Законом треба було б поставити на місце тих громадян України, у чиїх руках перебуває наш інформаційно-культурний простір – олігархів-власників телеканалів, радіопрограм, газет, закладів аудіо-відеопродукції та ін., зобов’язавши їх випускати і популяризувати свою продукцію лише українською мовою. Адже це знущання над українством, коли кілька родин товстосумів-космополітів володіє переважною більшістю українських ЗМІ, згубно впливає на свідомість пересічного українця. І хіба олігархам не все одно, якою мовою спілкуватимуться їхні нащадки – чужою для них російською чи такою ж чужою для них українською?

Десята стаття Конституції, якою завжди захищаються українські патріоти, постійно перебуває під прицілом як російських шовіністів з їхньою вимогою ввести до тієї статті ще й пункт про надання офіційного статусу російській мові, так і багатьох шукачів президентських та нардепівських посад на виборах. Законом про надання українському етносу статусу постраждалого від зросійщення варто було б заборонити їм спекулювати на виборах мовним питанням, ятрити рани постраждалих від зросійщення українців, як і протиставити галасу довкола надання російській мові офіційного статусу законні права постраждалих українців стати кінець кінцем самими собою на своїй предковічній Землі. Права людини – то дуже добре, але є ще й право цілого етносу відродитися після російської кількасотлітньої неволі. Годі вже українцям бути вимушеними духовними нахлібниками російської нації.