Сторінка
1

Суспільний статус Української мови в добу Литовського князівства і Речі Посполитої

Першорядна актуальність цього матеріалу в тому, що діахронний аналіз суспільного статусу мови дає можливість відповісти на низку проблемних питань мовної політики у XXI ст. Його можна звести до таких основних положень:

а) доба Литовське-Руського князівства за часом збігається з філософією Ренесансу, що концептуально сприяє виведенню на суспільну поверхню проблеми простої народної мови у її супротиві до чужих престижних мов;

б) офіційна мова Литовське-Руської держави, що становила собою суміш української, білоруської та староболгарської мов, подана в основному кодексі права – Литовському статуті (1529, 1566 і 1588 рр.);

в) за кінець XVI та за XVII ст. напрацьовано основний корпус лінгвістичних праць у сфері граматики і лексикографії староукраїнської та старослов'янської мови;

г) українська простонародна мова через переклади релігійних текстів, зокрема Євангелій, Біблії, церковних проповідей, від середини XVI ст. розпросторює своє функціонування і поступово переходить до опанування світських жанрів;

ґ) Люблінська унія 1569 р. започаткувала суспільне явище мовного антагонізму між українською та польською мовами, що вилилося в загальнокультурний і загальнополітичний антагонізм із новопосталими поняттями "хлопської" і "шляхетської" мови;

д) апогей козацького національно-визвольного руху і міграційні процеси, пов'язані з ним, сприяли виробленню єдиної простонародної мови, яка у час розпанаханої між різними державами України виконувала засадничу об'єднавчу функцію;

е) проста народна мова сягнула в цей період якнайбільшого поширення: від Біблії до ділової сфери Гетьманату і до простого козака та селянина.

У хронологічні межі ХІ\/ – Х\/І ст. вкладається епоха європейського Ренесансу з філософією антропоцентризму ("відкриття і звільнення людини" [1]), руйнування монополії церкви на світогляд і освіту: найбільше культурне значення Ренесансу – це величезна секуляризація культури, тобто переведення її із суто релігійної до світської сфер. І хоча з мовного погляду у центрі вивчення зостається латина, все ж разом із реформаційним рухом змінюється роль простих народних мов, що незабаром стануть духовною передумовою творення націй. Саме реформація, що вимагала суттєвих змін релігійної традиції, "штовхнула окремих представників литовсько-руської літератури і до проблеми мови; такою мусила бути народна мова, бо Слово Боже повинне стати доступним усім народам світу їх власною мовою" [2].

На цю добу припадає мовна дискусія в Італії, відома як Questione della lingua, що порушує проблеми мовної "гідности" та мовної норми. Це засвідчило новий напрям мовної політики, врослої у систему стрімко змінюваних суспільних відносин. Тридентський собор 1562 – 1563 рр., за спостереженням Арно-Борста, провів межу між мовою літургії (себто латинської) і проповіді (себто простої народної), між мовою культури і простою мовою [3]. Можливо, ця межа стала надійною точкою опори для вивільнення, розпросторення і народження суспільної і духової цінності простої народної мови. Простежмо відображення цих процесів і їхню своєрідність у межах Литовської доби.

Литовське князівство упродовж 1-ої чверті ХІІІ ст, відчайдушне змагаючись із німецькими лицарями, щоразу більше набувало військової і політичної сили. Натомість цілком протилежні процеси відбувалися у Київській Русі, що була знесилена і виснажена власними міжусобицями і монголо-татарською навалою. Така політична полярність спричинила закономірний поступовий наступ литовців на українські та білоруські землі. Почався він ще за князя Мендовга (1230-і рр.), а вже за Ґедиміна (1316 – 1341) і його сина Ольґерда (1345 – 1377) українські й білоруські землі "майже без опору були інкорпоровані до Литовської держави і взяли участь у державній адміністрації" [4]. Ця "безопірна інкорпорованість" зумовлена двома чинниками: по-перше, безсумнівною потугою литовського війська, яке на чолі з Ольґердом 1363 розбило на річці Сині Води татарів і змусило їх відступити; по-друге, литовці приходили на українські землі не як окупанти, "що ламають старі звичаї і поводяться як завойовники, а як люди, що шукали спільної мови з населенням" [5]. У цьому контексті спрацьовувало афористичне правило древніх римлян: "Нижчі за культурою переможці стали зачарованими полоненими підкорених".

Ольґерд та інші князі у грамотах оголошували: "Ми старовини не рухаємо, а новини не вводимо". І підтвердили це на практиці: не змінилася система князівського управління, натомість, литовці перейняли українську військову організацію і ввели "Руську Правду" за джерело права [6].

Вагомо, якщо і не визначально те, що наприкінці правління Ольґерда у великому князівстві Литовському було 9/10 білоруського та українського населення. Зрозуміло, що на такому державно-політичному тлі абсолютною господинею почувала себе руська мова: "Про неї не можна ще казати, що то була українська, бо в ній були елементи білоруської; це була та мова, якої вживали в ХІ – ХІІІ ст. у князівствах України-Руси. Навіть на Жмуді, яка становила виняток своїм консерватизмом, документи писали руською мовою" [7], – такою є думка історика про мову.

Дотримується цього погляду і сучасний історик мови В.Мойсієнко: "Як офіційна у Великому князівстві Литовському "руська мова" постала на ґрунті літературно-писемної мови Київської Руси – давньоруської. Давньоруська мова в період становлення її як офіційної у ВКЛ, передусім, увібрала найбільшу кількість поліських живомовних рис. Цим і зумовлена певна наддіалектність "руської мови" (початковий етап функціонування) стосовно української та білоруської, які однозначно в живому мовленні вже виявлялися у своїх маркувальних особливостях" [8]. Попри це, як наголошує В.Мойсієнко, проблема визначення статусу мови ХV – ХVІ ст. – надскладна. Думаю, що найточніше про це висловився російський мовознавець М.Толстой: "Навряд чи ще де можна віднайти аналогічний стан, де б поширені "типи", "варіанти" чи краще сказати різні маніфестації літературної мови утворювали такий широкий спектр з численними переходами і відтінками, де з одного флангу була польська, а з другого – церковнослов'янська у відносно чистому вигляді. Середнє положення між ними зайняла мова "західноруська", в одних випадках наближувалася до української, в інших – до білоруської, але ніколи в принципі не була фіксацією того чи іншого діалекту української чи білоруської мов, а становила часто експеримент створення своєрідного літературного койне, основними носіями якого була дрібна буржуазія, військовий стан, міське й сільське духовенство, а також шляхта" [9]. Зрештою, М.Толстой робить висновок, що "в 2-ій половині XVI ст. і на початку XVII ст. в Україні й Білорусі в принципі була єдина літературна мова" [10].