Сторінка
5

Суспільний статус Української мови в добу Литовського князівства і Речі Посполитої

Однак найважливіше, що руська мова була мовою княжого двору. Сам Август II (1544 – 1572 рр.), син Бони й Августа І, добре розмовляв і писав українською, а також збирав українські літературні пам'ятки, зокрема літописи. У музеї Чайських у Кракові досі зберігається лист Августа II до своєї матері-італійки Бони, писаний українською. Отже, королева Бона також володіла цією мовою. І це цілком закономірно: адже у великому Литовському князівстві співвідношення литовського населення до українського та білоруського складало 1:10. Українська культура, звичаї, мистецтво та письменство шанували надзвичайно [46].

У 1569 р. укладено Люблінську унію, відповідно до якої більша частина України опинилася у складі Польщі – Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина, Підляшшя. Територія українських земель, опанованих Польщею, становила близько 1/3 всієї її території. І хоча взаємини між Польщею та Україною тодішня еліта в особі Адама Киселя на сеймі 1641 р. трактувала як незалежно-партнерські: "Не до країни, але з країною, не до релігії, але з релігією, не до титулів і відзнак, але з титулами та відзнаками – так ми прийшли до нашої спільної Вітчизни" [47], – для України це обернулося національною трагедією, відображеною у мові. Найраніше під польський вплив потрапила Галичина. Скориставшись зі смерті останнього галицько-волинського князя Юрія II, Казимир III окупував Галичину 1349 р., відтак Холмську, Белзьку землю і західне Поділля. Характерно, що до початку 80-х років поляки провадили відносно толерантну щодо українства політику: залишено стару назву "Королівство Руси", деяку автономію в адміністрації, окрему грошову одиницю, давнє руське право і вживання української мови поряд із латинською. Після Кревської унії (1385 р.) Польщі з Литвою становище Польщі в Галичині посилилося, а за короля Володислава Ягайла 1434 р. автономне становище Галичини було скасоване, а замість руського права й адміністрації введено польське [48]. Ці процеси відбувалися на тлі бурхливого розвитку польської освіти і культури (зокрема 1364 р. засновано Краківський університет), що була проникнута ідеями західної Реформації. Звичайно, що цей могутній розвиток польської культури мав непроминальний вплив на вищі кола українського, білоруського і литовського населення Литовсько-Руської держави.

Люблінська унія відкрила шлях до подальшої експансії Центральних і Східних земель України і до зростання виняткового становища польської шляхти серед інших суспільних верств. Це призвело до небаченого досі явища в Україні: зростання національного та релігійного шовінізму [49]. За княжої і литовської доби натомість існувала повна толерантність, яку добре передавали слова: "сию та ону віру Бог дав". Від Люблінської унії шириться мовний і релігійний антагонізм, головним чином внаслідок нетерпимості поляків. Однак, найбільша трагедія цього процесу розгорнулася у свідомості і підсвідомості українців. У їхню душу, серце й розум твердо входять поняття "вищості" та "нижчості": вищості польської культури, польської мови, католицької віри – нижчості української народності, мови, православної віри. Молодше покоління українського панства, заполонене і спокушене перспективами польської шляхти, нестримно входить до польського шляхетського побуту із польською мовою. А внаслідок мішаних шлюбів і підтиском суспільного оточення колишнє руське панство переходить у католицизм. Цьому активно сприяє і полонізація освіти. В українських середніх школах прийнято єзуїтську систему виховання з навчанням латинської та польської мов [50]. Для пізнання істини єзуїти пропонували католицтво і латину, польську – для підвищення свого соціального статусу, збагачення і кар'єри. У такий спосіб від українського народу було відрізано його провідну верству, а відтак витворено термін "хлопи" та похідні від нього – "хлопська мова", "хлопська віра". Тому, як погордливо сміялися з українців поляки, при православній вірі, а отже, при українській мові і культурі залишилися лише "попі та хлопі" [57], тобто сам простий народ, який згодом у воєнно-міграційному вирі XVII ст. визначить її долю. Але про це згодом. Повернімося до народних провідників.

Українська верхівка добре усвідомлювала польські наміри, а тому намагалася забезпечити розвиток своєї мови ще в акті Люблінської унії 5-го червня 1569 р.: "На прохання всіх станів позоставляємо, що по всяких їхніх судових справах, як назви, вписи до книг, акти й усякі їхні потреби, так і наших судів гродських і земських, як і з нашої коронної канцелярії наші декрети, і по всіх наших коронних потребах королівських і земських листи до них не яким іншим, а тільки руським письмом мають бути писані й проваджені на вічні часи" (Volumina Legum т. II, c.753, 764) [52]. Цей акт підписав уже згадуваний король Сигизмунд Август. Однак Польща традиційно порушувала власноруч видані закони, повсякчас натрапляючи на спротив української верхівки, зокрема у 1569, 1571, 1577 рр. У відповідь польський уряд давав гарантії щодо використання української мови: привілеї 1569, 1591, 1638, 1681 рр., але вони рідко втілювалися ужиття. Наприклад, із 17 книг муніципальних і судових документів, написаних між 1582 і 1776 рр., було 130 – польською мовою, 25 – змішаною польською і латинською, 13 – змішаною українською і польською, 3 – українською, 1 – латинською [53].