Сторінка
4

Суспільний статус Української мови в добу Литовського князівства і Речі Посполитої

Найвидатнішою такою пам'яткою стало Пересопницьке Євангеліє 1556 – 1561 рр., у післямові до якого сказано, що те Євангеліє "выложено из языка бльгарского на мову рускую" [37]. Цю руську мову відкривач славної пам'ятки Осип Бодянський назвав "чистою, як зорі небесні. .Мова цього Євангелія південноруська, переважно русинська, якою говорять у колишній Червеній (Червленій), нині Галицькій Русі, з невеликою домішкою церковнокнижних слів, від яких важко було відступити, перекладаючи зі спорідненого наріччя, вважаючи, що вони більше відповідають важливості самого предмета, більше виразні і ніби вже освячені ." [32]. І хоч це Євангеліє не скинуло "правописних шат Євтимієвої редакції церковнослов'янської мови, почасти через інерцію правописної традиції, а почасти все ще задля хизування власною вченістю з боку видавця (або писаря чи друкаря)" [33], то все ж, з огляду на лексичне, морфоло-синтаксичне і фразеологічне наповнення, – це був новий витвір у старій формі, "дикій для наших очей" [34]. Невдовзі ця форма злетіла, як зношена річ з вирослого і молодого організму. Промовистою є передмова П.Беринди до свого "Лексикона .": " .Церковнослов'янська мова вже настільки трудна, вже так мало її розуміють, що й сама церква українська стає немилою для її власних синів" [35].

У такий спосіб, усупереч авторитетові староболгарської мови та віри у її недоторканність, відбувається невпинний наступ на неї української писемної мови, що зазнавала щораз більшого впливу розмовної мови: "Церковнослов'янську мову було зламано, народнорозмовна стихія запанувала в усьому українському письменстві" [36]. І підтверджено це низкою українських перекладів таких богослужбових книг, як: Волинське Євангеліє 1571 р., Новий Заповіт від Валентина Негалевського 1581 р., Літківське Євангеліє та перекладами деяких книг Старого Заповіту, що відомі як український біблійний кодекс 1596 р. Луки з Тернополя, рукопис перекладу Старого Заповіту 1575 – 1577 р. від Дмитра із Зінькова (на Поділлі), Крехівський Апостол, перекладений у 60-х рр. XVI ст., Псалтир XVI ст., а крім цього десятками учительних Євангелій [37]. Ці Євангелія були призначені для якнайширших народних мас, і їхні "численні тексти . з різними відтінками та ступнями течії живої мови – це перші спроби перекладу Святого Письма на живу мову в XVI ст." і найнадійніше свідчення прориву живої мови у духовні тексти [38]. Така перекладацька діяльність українських книжників – це подвижницька праця патріотів, "котрі майже за століття до початку національно-визвольної війни 1648 – 1654 рр. виявили прагнення українського народу до відродження своєї мови і своєї духовної культури" [39]. Народна мова стала тим духовим фундаментом, який уможливив подальшу національно-визвольну боротьбу. Перекладацька діяльність мала непроминальне значення і для внутрішнього розвитку мови, позаяк перекладають насправді зовсім не задля точного передання джерела, а задля розвитку і збагачення власної мови, тим більше, якщо це стосується поневоленої культури. О.Потебня зазначав, що розвиткові самостійної народної творчості, і мовної зокрема, завжди передують періоди наслідування. Вони обов'язково передбачають знання іноземних мов, що, відповідно до збільшення кількості добрих перекладів, збільшує у народу запас сил, які рано чи пізно знайдуть для себе вихід у набагато своєріднішій творчості. У такому випадку йдеться про наслідування і самостійність як про необхідність і свободу волі [40].

І цей нагромаджений через переклади запас сил полився двома потоками: мовою ділових державних документів – так званою актовою мовою, і мовою художньої творчості. Офіційна мова Литовсько-Руської держави, що становила собою суміш староболгарської, української і білоруської мов, представлена в основному кодексі права – Литовському статуті (1529, 1566 і 1588 роки). Історик української мови Л.Гумецька називає цю мову "західноруською" як спільну для українців і білорусів, на основі якої згодом усе виразніше проступають власні українські та білоруські особливості [41]. У кодексі за 1588 р. ця мова має і правниче забезпечення: "А писар земский маєть по руску литерами й слові рускими вси листы, выписы и позвы писати, а не иншим єзыком и словы" [42]. Зрозуміло, що цією мовою провадяться усі урядові канцелярії – княжі, єпископські, судові тощо. Позаяк до цих канцелярій надходили різні акти, то мова, під впливом актових книг у Чехії отримала додаткову атрибутивну назву – актова. "Значення т.зв. актової мови в історії розвитку української літературної мови дуже велике, першорядне, бо вона стала провідником живої нашої мови до мови літературної" [43]. Про це свідчить наповненість судових документів різними синонімно поширеними похвалами на зразок "чоловік добрий, віри гідний": "а при том были светки, люди добрыє, віри годны", що поступово витіснили лаконічне попереднє "а то свьдци". Поширення нейтрального поняття "свідки" прикметником оцінного значення "добрий" вперше трапляється у західноукраїнському документі 90-х років XIV ст., а вже на початку XVI ст. побутує в актах київського походження [44]. Проникали до актової мови і лайливі слова, позаяк найуживанішим засобом збезчещення була словесна образа: "Мене самого словы невчтивими зсоромотил" (1563 р.), "Як ся єму хотєло соромотил" (1605 р.). Словесні образи в Литовському статуті кваліфікували як правопорушення, однак їх завжди жорстко пов'язували з наклепницькими заявами, що потребують доказу. Себто в очах закону правопорушенням був не самий факт лайки, а брехливість її буквального змісту. Репертуар лайок черпали з реальних обставин життя: "корчемник" (корчма була невіддільним атрибутом підозрілих людей, місцем, де "беспрестанно души погибают без покаяння й без причастия"), "грач" (від гри у карти або кості), "здрайця" (від зрада, а зокрема зрада великого князя, власного пана чи зрадницьке, себто потаємне вбивство), "потварця" тобто "наклепник", також "кат", "скурвий син", "пес". Характерно, що лайка "скурвий син" як непристойна рідко потрапляла на сторінки судових книг. Частіше писарі вдавалися до евфемізмів: "нецнотливо є матки син" (1592 р.), "нечистого ложа син" (1598), "такий-отакий матки сину" (1646), "такий а такий сину" (1648). Немає сумніву, що потерпілі сприймали цю лайку не метафорично, а як прямий закид у незаконнонародженості [45].