Сторінка
7

Суспільний статус Української мови в добу Литовського князівства і Речі Посполитої

Особливе місце у пропагуванні живого народного слова посідала давня драматургія: інтермедії до драми Я.Гаватовича (1619), "Христос Пасхон" (1630 р.) А.Скульського, "Слово о збуренні пекла".

Піднесенню авторитету й престижу тодішньої української і староболгарської мов особливо сприяли щойно створені лексикографічні й мовознавчі праці. Вони, всупереч юридичним і політичним утискам польської влади, лінгвістичне узаконювали незворотність українського мовотворчого процесу, а незабаром і державотворчого через національно-визвольні змагання козаччини 1648 – 1654 рр. Найвищим досягненням української лексикографії був "Лексиконь славеноросскій й ймень тлькованіє" (1627 р.) П.Беринди. За суттю – це диференційний церковнослов'янсько-український словник із 7 тисячами статей і 1400 онімами. Перекладна частина праці – одне з найбагатших зібрань української лексики кінця XVI – початку XVII ст. Переклади здійснено загальнонародними чи літературними відповідниками.

Непроминальну роль у кодифікації української лексики відіграв і перший церковнослов'янсько-український словник невідомого автора "Лексись сь толкованіємь словенскихь словь просто" (не раніше як 50-і роки XVI ст. чь(залишився в рукописі), а також перший друкований словник "Лексись сир собра(ъ)ны и из слове(н)ского языка на просты(й) рускійреченія вькратц діялекть истол(ъ)кованы" Л.Зизанія (Вільно 1596 р.). У реєстрі церковнослов'янські слова перекладено староукраїнською літературною мовою, тому ця праця – перша спроба нормалізації лексичного складу обох мов [69].

Наступний етап у кодифікації української лексики – це творчість Є.Славинецького, який наприкінці 30-х – на початку 40-х років XVII ст. під час роботи у Київському колегіумі уклав "Лексиконь латинскій". Це латинсько-церковнослов'янський перекладний словник, який промовисто доводить, що можливості церковнослов'янської мови анітрохи не менші, ніж латинської. Окрім цього, у тих випадках, де латинські лексеми не мали відповідників у церковнослов'янській мові, автор наводить рідні – українські [70].

Перше граматичне опрацювання української мови знаходимо у "Граматиці словенській" І.Ужевича. І хоча це рукописна праця, і до того ж написана 1643 р. у Парижі латинською мовою, а другий варіант 1645 року, – вона відображає особливості живої і літературної мови того часу. Через латинську мову вона відкрита для широкого кола дослідників. Неминуще значення має фактичний матеріал цієї праці [71] як незаперечний свідок торжества народномовної стихії. З огляду на лінгвістичні студії і живу мовну практику цього часу, зрозуміло, що у XVII ст. "церковнослов'янська мова чітко протиставляється українській літературній не як її стилістичний варіант, а як окреме явище" [72].

Це народне мовне сходження розгорталося на тлі бурхливого суспільного життя: у боротьбі з татарами і турками сформувалася самостійна військово-політична сила – козацтво, що після Люблінської унії, через нестримний польський національний, релігійний і соціальний гніт, зосередило свою увагу на подіях у Речі Посполитій. На знак протесту пронеслися перші хвилі народних повстань під проводом Х.Косинського (1591 р.), а відтак С.Наливайка (1596 р.). Польський сучасник зазначав: "Уся Україна скозачіла, всюди повно зрадників та шпигунів" [73]. Лють поляків не знала меж. Варшавський сейм 1597 р. проголосив усіх козаків "ворогами держави" і наказав нищити їх. Попри це, польське панство було безсиле подолати повстанців і в паніці тікало. Разом з тим, активно мігрувало й українське населення, тягнучись із Галичини, Волині, Полісся, Холмщини, Поділля, північної Київщини щодалі на схід та південь, освоюючи так звані слободи (землі, вільні від податків і чиншів на певний проміжок часу).

Це, своєю чергою, мало визначальний вплив на формування мови: "На відзисканих землях спостерігалася велика строкатість, оскільки серед поселенців були носії всіх можливих українських говірок, як південно-західних, так і північних, а поза тим – білоруської, польської та (нехай на меншу міру) багатьох інших мов, від татарської до німецької чи литовської. З взаємодії цих діалектів і мов, серед яких, утім, український елемент мав величезну перевагу, постали південно-східні говірки, що їхні прикмети, викшталтувані в 2-й пол. XVI ст. та в XVII ст., зазнали тільки незначних зміну XVIII – XIX ст." [74].

Розростання народного протесту переросло у національно-визвольну війну 1648 р., що також було суттєвою причиною змішування населення у козацькому котлі. Рух на схід і південь доповнився новими напрямками: назад на північ і захід. Зрештою, шестилітня війна, виснаживши дві сторони, призвела до втручання третьої сили – Московщини. Ця держава визнала автономію козацької України і взяла Лівобережну Україну під свій протекторат. Правобережна Україна після Андрусівського перемир'я 1667 р. залишилася під Польщею. Такі події уможливили розвиток простої мови на новій Гетьманщині, як часто називали козацьку державу. Просту мову широко використовували у документах центральної та місцевої влади. Українською провадили свої записи органи місцевого самоврядування та суди, хоча лише мізерна частина цього матеріалу потрапила у науковий обіг. Так українська стала офіційною у гетьманській державі, а відтак і дієвим засобом становлення літературної мови [75]. Однак престиж польської мови навіть на тих землях, де порушилися політичні зв'язки із Польщею, не був підірваний. Польську вживали як писемну навіть представники вищого православного духівництва, наприклад Л.Баранович. Не виходили з моди й полонізми у мові освічених верств суспільства [76].

Попри свій руйнівний характер, події ХVІ – ХVІІ ст. справили далекосяжний і благодійний вплив на розвиток мови, й у цьому зв'язку, насамперед, слід підкреслити її небачене доти поширення: коли спольщена частина людності (ляхи та недоляшки) була винищена фізично або вигнана з більшої частини українського мовного обширу, а та частина, що залишилася, геть покозачилася, у цих демократизованих умовах засяг української мови як розмовної знову розширився: нею говорили і гетьмани, і старшини, і козаки, і селяни [77]. Так мова вийшла на поверхню суспільного життя, аби, як зазначає О.Потебня, стати на чолі змагань у всіх його проявах. Повсякчасна небезпека, безлад розрух випродукували "мовну єдність в умовах роз'єднання, позірного браку суспільного зв'язку та занепаду культурного життя". Це яскравий приклад незбіжностей мовної і суспільної синусоїд розвитку, де мова заступає відсутність розпанаханої на частини української держави і стає символом її неподільності. Не менш важливим було постання південно-східного наріччя на розлогих новозаселених землях. А звідси – найважливіший парадоксальний висновок, на якому наголошує Ю.Шевельов: "Мовна єдність народу збереглася й посилилася скоріше не всупереч драматичним історичним подіям, а завдяки їм. Політична незалежність (чи боротьба за неї) зазнала краху, й культурний розвій загальмувався, проте мовна єдність зміцнилася" [78]. Ця мовна єдність стала зовнішньою капсулою-оберегом, під яким тривала подальша кривава історія. В Україні наступила Московська доба.