Сторінка
1

Національно-історичні особливості становлення філософсько-освітянських ідей М.В. Гоголя та їхній вплив на розвиток освіти в Росії першої половини ХІХ ст.

Сучасні проблеми реформування освітянської діяльності в Україні, викликані її практичним входженням до європейського освітянського простору, стосуються глибокого осмислення історичних коренів становлення вітчизняної педагогічної думки, відповідного психологічного супроводу та визначення загальної мети, ідеї освіти, що становить предмет дослідження окремої галузі гуманітарного знання – філософії освіти.

Реконструкція теоретико-культурологічних засад сучасної філософії освіти вимагає суттєвого дослідження національно-історичних особливостей формування філософсько-освітянських ідей у духовній культурі України та Росії XVIII – першої половини XIX ст. При досить уважному вивченні окремих освітянських ідей М.В. Гоголя в його ранніх науково-популярних працях, які входять до збірки "Арабески", спостерігаємо глибоке філософсько-світоглядне та методологічне їх наповнення, що свідчить про великий науковий інтерес автора до формування теорії та практики сучасної йому європейської освіти. Ці філософсько-освітянські ідеї письменника у подальшому їх розвитку були взяті на озброєння російськими та українськими педагогами і втілені у практичну освітянську діяльність як на рівні загальноосвітньої школи, так і в процесі формування університетської освіти в Росії першої половини XIX ст.

Цікавим є той факт, що розробка Гоголем філософсько-освітянської проблематики розвивалася паралельно і майже в один історичний час із філософськими узагальненнями творців західноєвропейської університетської освіти початку ХІХ ст.: у Німеччині – Вільгельмом фон Гумбольдтом та в Англії – Джоном Генрі Ньюменом.

У невеликій за обсягом статті, присвяченій викладанню загальної історії, М.В.Гоголь доводить необхідність поєднання у процесі педагогічної діяльності глибокої змістовності відповідного предмета з педагогічною майстерністю, продуманою методикою викладання, що містить у собі світоглядно-виховний та національно-історичний потенціал. Ця ідея – органічної єдності об'єктивної змістовності та суб'єктивної методи викладання – є самостійним доробком молодого науковця з України, а пізніше класика російської літератури ХІХ ст Принцип єдності об'єктивного та суб'єктивного у сфері освітянської діяльності на почату ХІХ ст. був започаткований фундатором, творцем Берлінського університету В. фон Гумбольдтом, який писав, що головне завдання вищих наукових закладів – поєднати у собі об'єктивну науку з суб'єктивною освітою, а ззовні – повну шкільну освіту з першими кроками самостійного навчання". У такому освітянському середовищі пануватимуть "принципи самотності та свободи" [2, 25].

Гоголь, створюючи загальний план викладання гуманітарних наук в університеті – історії та географії, надає великої уваги педагогічним методам викладання. Він констатує той факт, що слово професора має бути захоплюючим, "вогненним", бо саме в цьому полягає педагогічна майстерність викладача. Лектор повинен великою мірою оволодівати увагою слухачів. "Якщо хоч один із них може віддатися під час лекції стороннім думкам, то вся провина впаде на професора: він не зумів бути таким цікавим, щоб покорити власною волею навіть думки слухачів" [7, 42].

До негараздів викладання український мислитель відносить сухе, в'яле, схоластичне слово професора, в якому відсутня будь-яка жива істина, котра не дає думкам слухачів розсипатися на окремі зернини. Такого професора не врятує навіть його надумана "високовченість", його ніколи уважно не слухатимуть студенти. Жодні його твердження не впливатимуть на аудиторію, оскільки, на думку Гоголя, вік нових істин має відповідати часу "ентузіазму і сильних потрясінь", тобто молодому віку студентів. Якщо молода людина не отримає відповідної зацікавленості від лектора, наставника, то студентів можуть зачарувати фальшиві думки, що мають "блискучий і привабливий" зовнішній вираз. Вони миттєво спрямують особистість, що формується, в іншому напрямку і нададуть їй абсолютно хибного вираження. Саме про це саме казав свого часу німецький філософ-освітянин В. фон Гумбольдт: " .Характер людини змінить лише та наука, коріння якої сягає людської душі, чиї зерна впали у внутрішнє" [2, 27]. Ця риса властива будь-якій "національній вдачі" – чи слов'янській, чи німецькій.

Далі у роздумах про педагогічну майстерність Гоголь додає, що коли професор користується у читанні власних лекцій ще й недосконалою "шкільною методою", схоластичними мертвими правилами викладання, то він не зможе донести до юного допитливого розуму, що постійно перебуває у процесі становлення, відповідної змістовності та сутності лекційного матеріалу. Студенти до такого горе-професора починають ставитися із внутрішнім презирством, діють йому наперекір, до того ж навіть "священні слова" істини в його устах перетворюються для них на незначущі думки, що не сприймаються і не схвалюються загалом.

Напроти, в середині XIX ст. дослідник англійської університетської освіти Д.Г.Ньюмен, оцінюючи внесок професорів-наставників молоді античної доби, вказував на те, що для студента має значення лише те, що він "побачив на власні очі, почув на власні вуха, запам'ятав у полоні симпатії, а не вичитав з книжки", саме це "було тією освітою, яку давали Атени". Це, насамперед, присутність живого Платона. "Навіть якщо б молодий чужинець не побачив нічого, крім живого Платона, що дихав і рухався, не відвідав жодної лекції, він все одно отримав би якусь мірку освіти і мав би про що розповісти внукам. Атени – це територія, царство філософії"[3, 60-61].

Гоголь у своїй статті доводить, що вік слухачів, які здобувають вищу освіту, є часом сильних вражень, тому потрібно всю свою духовну силу та лекційну майстерність, "власну захопливість" перетворити на творчий ентузіазм внутрішнього сприйняття, на прекрасну та благородну справу удосконалення особистості. Переконання та знання професора мають бути такими сильними, виведеними із самої внутрішньої природи, щоб його слухачі "розгледіли істину до того, коли він впевнено вкаже на неї". [1, 43]. Сама манера висловлювання наставника має бути часом піднесеною, "побуджувати до високих думок", але разом з тим і простою, зрозумілою для кожного, хто навчається.