Сторінка
3

Національно-історичні особливості становлення філософсько-освітянських ідей М.В. Гоголя та їхній вплив на розвиток освіти в Росії першої половини ХІХ ст.

Послідовно впроваджуючи ідею єдності системи та її структурних елементів у процесі освоєння історичного минулого народів, український мислитель у статті "Погляд на формування Малоросії" доводить національно-культурні особливості історії розвитку українського народу. Гоголь намагається довести, що на формування України великий вплив мало її географічне положення, оскільки "від виду землі залежить образ життя і навіть характер народу". Територія України географічне межує з полем, рівниною, з усіх сторін являє відкриту місцевість. Якби хоча б з однієї сторони був природний кордон, – "із гір чи моря – і народ, що поселився тут, утримав би своє політичне буття, сформував би окрему державу"[ 1, 57 – 59].

Відкрита беззахисна українська земля була територією спустошення і набігів загарбників, вона "угноєна кістками, утучнена кров'ю". Це була земля страху, і на ній міг утворитися тільки "народ розпачливий", для якого все життя було повито й "викохано війною". В умовах нескінченних війн за власну національну незалежність сформувався народ, котрий має власний непоборний характер, так би мовити "колорит на всю Україну". Цей народ, який називається козаками, складає одне із "чудових явищ європейської історії".

Аналізуючи козаччину, Гоголь стверджує, що в ній можна побачити "зародки політичного тіла", характер, основу народу, який від самого початку головною метою існування має – боротьбу із невірними та збереження чистоти своєї релігії. Козаччина набула одного загального характеру і національності, а "шабля і плуг здружилися між собою і були у кожного селянина"[7, 61]. У процесі формування української нації чітко визначилися такі різнохарактерні риси: "європейська обережність і азіатська безтурботність", простодушність і хитрість, надзвичайно сильна діяльність та велика лінь і млість, потяг до розвитку та до вдосконалення й водночас "бажання виглядати зневажливим до всякого вдосконалення".

Гоголь, досліджуючи формування української національності, стверджує, що вона знаходиться в самій духовності народу. Так, аналізуючи українські пісні, він доводить, що вони мають історичний характер, не можуть бути відірвані хоч на мить від життя, завжди відповідають історичному часу та властивому для нього стану життя. Гоголь як науковець уважно слідкує за розвитком історичних досліджень минулого України. У праці "Вибрані місця із переписки з друзями" письменник пише, що автор українських історичних нарисів П.Куліш має чимало чеснот, "квітчастий склад і велике знання вдач і звичаїв Малої Росії говорять про те, що він міг би прекрасно написати історію цієї землі" [7, 408].

Мислитель ремствує на те, що суспільство українців і росіян до певного часу виховувалося, не розуміючи власного історичного процесу розвитку, характеру "землі своєї посеред самої власної землі" [7, 366]. На думку Гоголя, дискусії першої половини XIX ст. стосовно слов'янських чи європейських початків вітчизняної культури вказують на той факт, що "ми розпочинаємо просипатися, але ще не зовсім проснулися". Тому західний напрямок визначення шляхів історичного розвитку Росії здійснюється абсолютно в "європейському дусі", а слов'янофільський намагається рішуче використовувати давньоруські духовно-культурні надбання. Ці культурно-історичні підходи до визначення минулого та теперішнього стану слов'янських народів розрізнені між собою, доведені щодо крайнощів, а наукова система історичного пізнання поки що несформована.

Філософсько-освітянські ідеї М.В. Гоголя складають відповідну основу історичного розвитку вітчизняної освіти, їхній зміст є самостійним, але в той же час відповідає сучасним йому розробкам передової філософсько-педагогічної думки Західної Європи. Особливо виділяється стрижнева філософсько-освітянська ідея діалектичної єдності історичного змісту освіти та її суб'єктивно-педагогічних форм втілення. У загально-філософському розумінні розвитку наукового знання Гоголь запевняє, що вітчизняна наука ще не розроблена в якості повного цілого, ще не намітилися проекти об'єднання її в єдине міцне ядро. Проте, наука у нас неодмінно дійде до свого "вищого значення і вразить самою сутністю, а не базіканням викладача, його даром розповідати, або ж застосуванням до того, що цікавить моду , чим намагаються зробити “науку” удобопроглотимою. Вона вразить своїм живим духом, із неї ж вихідним, і цим тільки стане доступною усім: і простій людині, і непростій людині" [7, 384].

У подальшому філософські принципи Гоголя набули системного розвитку в творчості як українських, так і російських педагогів і філософів XIX ст., а також поклали початок філософсько-історичному аналізу освітянської практики в Росії XIX – початку XX ст.

Література:

1. Гоголь Н.В. Собрание сочинений в 7-ми томах. – Под общ. ред. С. И. Машинского и М.Б.Храпченко. – Т.6. – Статьи. – Примеч. Ю.В.Манна. – М., "Худож. лит", 1978. – 559 с.

2. Гумбольдт В. Про внутрішню та зовнішню організацію вищих наукових закладів у Берліні // Ідея Університету: Антологія / Упоряд.: М.Зубрицька, Н.Бабалик, 3.Рибчинська; відп. ред. М.Зубрицька. – Львів: Літопис, 2002 – С. 23 – 33.