Сторінка
1

«Народна пісня – дзеркало народної душі» (М. Драгоманов)

Українська пісня – це джерело духовного

й національного здоров’я українського

народу, мов Біблія минулого, мов Заповіт майбутнього

(О. Кошиць)

Історичний шлях, що його пройшла українська народна пісня від свого народження до наших днів, не був простий і легкий. Болючі удари долі, яких зазнав український народ, відчула українська народна пісня. Не раз і не два навала ворогів змітала з лиця землі творців і виконавців народної пісні. Але та вокальна культура, що збереглась у народній пам’яті, гамувала духовний біль і смуток, об’єднувала, цементувала, давала надію на краще майбутнє, кликала до боротьби за втрачені права і волю. Народна пісня щораз оживала, знову розвивалась. Старі форми її часом відмирали, інші народжувались. М.Гоголь писав, що українська народна пісня – “Це народна історія, жива, яскрава, сповнена барв, істини, очолююча все життя народу. Пісні для Малоросії – все: і поезія, і історія, і батьківська могила” [1].

Де, коли і як постала українська народна пісня і дума.

У колишній романтично-народній фольклористиці українські пісні розглядались як продукт колективно-народної творчості. У новішій –вважають, що пісні походять з індивідуальної творчості, яка підлягає процесу “знародніння”. “Твори усної словесності, так само як і твори письменства, випливають із джерела індивідуальної творчості; наслідком усної передачі вони вдержуються в незакріпленій, пливкій формі, дають широке поле для імпровізації та приймають подекуди ознаки збірної колективної творчості.” (Ф. Колесса: “Українська усна словесність”, 1938 р.).

У піснях найдавніших, з дохристиянської доби, слово й словесний текст ніколи не існували самі по собі, а були у зв’язку з перебігом обрядової дії; через що зберігався зв’язок світоглядних уявлень. Словесний текст і обрядова дія завжди мали практичну ужиткову мету. З часом змінювався світогляд народу, переінакшувався і характер фольклору; зникав обряд, але словесний текст існував далі, незалежно від обряду і практичної мети. На новому світоглядному ґрунті пісня або вмирала, або починала жити новим життям; виконавець ставав вільнішим. Фольклор, який виконувався поза зв’язком із обрядом і практичною метою, ставав “художнім” фольклором. Мистецька мета виступала вже на перший план.

Коли християнство в Україні стало державною вірою, керована з Візантії церква гостро поставилася проти української народної творчості, народних звичаїв і обрядів, трактуючи їх як вияви поганства. В XI -XII ст., коли на митрополичий престол у Києві прийшли українці – митрополит Іларіон та митрополит Клим Смолятич, тиск на українську народну культуру пом’якшився, а багато народних обрядів, колядок, щедрівок та пісень, після певної “християнізації” їх текстів, було введено до практики церковного життя на Україні.

До найдавніших проявів усної народної творчості належить обрядово-пісенна поезія народно-календарного стилю. Час її появи, мабуть, IV-V ст. після народження Христа. Кожна сезонна робота в ті часи починалася, супроводжувалася і закінчувалася виконанням хорових, музично-показових обрядів. Обрядові пісні найчастіше співали хором, а в гаївках та на весіллі перегукувалися два хори, причому спів, музика, танець і драматична дія спліталися в одну цілість, в якій часто брали участь і масковані учасники.

До обрядових пісень зимового періоду відносяться колядки та щедрівки – справжня перлина української народної творчості, в давнину пов’язані з родовим поминальним святом. Назва “коляда” походить з давнього Риму, з його новорічних торжеств “calendae januariae”. На Україну вона була внесена з перших сторіч християнської доби. Коляди та колядки можна поділити на три умовні групи.

Перша група – пісні, пов’язані з культом бога сонця – Сварога та зі щасливою подією “приготувань” сонця до радощів літа після зими. Слова колядок стосувались до сил природи, творчим осередком якого було сонце, а людей відносили до частини природи.

Другу групу колядок утворюють “християнізовані” старовинні пісні, в яких зустрічається інформація про Ісуса Христа, у мелодії можна простежити сліди первісних пісень.

Третя група – колядки суто християнського характеру, які виникли і почали розвиватися від XI ст. Насправді то були церковні гімни, які, завдяки своїй співучій простоті, поширювалися серед українського народу швидше і легше, ніж інші. Наприклад: “Бог Предвічний”, “Возвеселімся”, “Бог ся раждає”, “Нова радість стала”, “На небі зірка”, “Небо і земля”, “Херувими свят!”, “Во Вефлеємі”, “Бог природу”, “Стань Давиде!”, “Христос родився”, “Вселенная”, “Нині Адаме”, “Дивная новина”, “Радуйтеся всі люде” (В.Безкоровайний Збірка коляд “При ялинці”, 1930 р.).

Своєрідний тип українських пісень – щедрівки, які належать до колядок. У них короткі мелодії складені здебільшого з 3 – 4 нот і засновані на інтервалах секунди і терції. У ранньому середньовіччі, за княжої доби, у деякі щедрівки включено натяки на історичні події, які стосувалися князів, їхніх родин та війн, що тоді відбувалися. Якщо метою колядок було музичною мовою прославити події Різдва Христового, або ще раніше, за поганських часів – пробудження бога Сонця від зими, то щедрівки містили побажання, передавали поздоровлення з нагоди зміни старого року на новий, були поєднані з іграми та забавами і носили завжди веселий характер: “Щедрий вечір! Добрий вечір!”, “Чи дома, дома пан господар”, “Щедрик, щедрик, щедрівочка”, “Ой сивая та і зозулечка”, “Тече річка невеличка”, “А в тім дворі красна паня” . На відміну від колядок, які виконувались багатьма голосами або хорами, щедрівки можна було співати одним голосом і завжди окремо від колядок.