Сторінка
1

Поляки – сусіди українців і давні жителі на їх етнічних землях

Серед актуальних проблем українознавства важливе місце займають питання взаємин українців із своїми близькими сусідами, зокрема з поляками, етногенез і доля яких не тільки подібні, але й досить тісно переплітаються з більш як тисячолітньою історією України. На українських етнічних землях, особливо на східному й західному міждержавному порубіжжі Польщі та України, з давніх часів проживали дисперсно, а подекуди й компактно численні анклави поляків. Вони й сьогодні є вагомою складовою частиною українського громадянства, носіями польської культури і духовності, будівничими добросусідських і партнерських відносин між Україною і Польщею. Україна належить до шести держав світу, в яких польська діаспора (полонія)1 складає найбільшу етнічну громаду. За переписом 2001 р. в Україні проживає понад 144,1 тис. поляків, або 0,3% до всіх жителів нашої держави [1]. За неповними даними польської офіційної статистики, на теренах Польщі мешкає 150 – 250 тис. українців, а за відомостями Об'єднання українців Польщі – 350 – 500 тис. українців [2].

Суперечливою, а інколи й трагічною та багато в чому подібною виявилася доля поляків і українців у XX ст. Обом народам вдалося розірвати імперські пута російського царизму й австро-угорського цісаризму, відродити свою державність, вистояти під пресом сталінського тоталітаризму й гітлерівського нацизму, пройти через суворі випробовування польсько-українського протистояння в роки Другої світової війни й повоєнних лихоліть, подолати аморальну спадщину брежнєвського авторитаризму, стати на шлях демократії і розбудови рівноправних міждержавних відносин і партнерства на порозі третього тисячоліття.

Дослідження розвитку і перспектив українсько-польських відносин на міждержавному та міжетнічному рівнях належить до чільних завдань українознавства, позаяк від того, наскільки комфортно й захищено почуваються поляки в Україні, а українці в Польщі, якою мірою задовольняються їх національно-культурні й духовні потреби, як забезпечуються їхні громадські й національні права, залежать взаємини обох держав. Актуальність поставленої проблеми зростає ще й тому, що в процесі реалізації партнерської програми "До порозуміння і єднання", схваленої главами обох держав, дуже важливо подолати стереотипи минулого, критично осмислити його повчальні уроки, скинути тягар взаємного недовір'я, звинувачень, симптоми підозри й ворожнечі. Не слід закривати очі на те, що й сьогодні в Польщі й в Україні, а ще більше за їх межами, є певні сили, котрі продовжують роздмухувати українсько-польське протистояння, намагаються законсервувати старі образи і кривди, затьмарити наші стосунки.

Українські історики, етнологи, правознавці, політологи, представники інших наук приділяють багато уваги польській етнічній групі в Україні. Тільки за останнє десятиріччя в Україні й Польщі оприлюднено цілу низку досліджень [3] історичних та етнонаціональних аспектів української полонії, демографічних змін у її складі, втрат, яких зазнала польська людність в УРСР в результаті масових репресій, голодоморів, депортацій, насильницької асиміляції. Велику зацікавленість долею своїх одноплемінників в Україні виявляють і польські дослідники [4].

Спираючись на творчий доробок попередників і деякі нові джерельні свідчення, спробуємо осягнути основні етапи процесу розселення поляків на українських етнічних землях, його специфічні особливості в XX ст., зміни в статусі польської людності, зумовлені політичними та адміністративно-територіальними чинниками, з'ясувати трагічні наслідки для поляків тоталітарних режимів та більшовицьких експериментів, висвітлити діяльність польських національно-культурних товариств з позицій українознавства в умовах незалежної України.

Попри певні природно-географічні та конкретні історичні особливості, етногенез поляків і українців, як і ряду інших слов'янських народів має спільні закономірності і близькі хронологічні межі. Формування ознак польської народності за часом співпало із становленням етнічної окремішності українців, їх витоки сягають у добу Празько-Корчацької, Пеньківської, Дзедзіцької культур У-У \\ ст. [5]. Важливим чинником цього процесу було виникнення Гнєзненської (Польської) та Києво-Полянської (Української) держав.

Польський етнос склався на основі консолідації слов’янських племен: полян2 західних, слензан, віслян, мазовшан, поморян, а самоназва "поляки", як і назва держави "Польща", утвердилася в часи князювання Мешка І (963-992 рр.) і Болеслава І Хороброго (967 – 1025 рр.). Коронація Болеслава II (1026 р.) дала державі поляків назву Польське Королівство. Після Гнєзно й Познані, з середини XI ст. столицею держави став Краків, а з XVI ст. – Варшава [6]. Паралельно з назвою "поляки" побутувала назва "ляхи", "лєхіти". Майже одночасно на теренах Польщі і Руси-України почало запроваджуватися християнство. Об'єднавчі процеси володарів обох держав, поряд з пошуком шляхів до військових союзів у протистоянні угорцям, німцям, татарам, а також торговельних і культурних зв'язків, нерідко наштовхувалися на взаємні територіальні претензії, зокрема щодо Червенських міст (Галичини), Перемишля, інших територій Київської держави, заселених здебільшого русичами. У 981 р. Володимир Святославович повернув Червенські міста і Перемишль, відновив західні рубежі держави, а Ярослав Мудрий закріпив їх. Вагомий внесок у зміцнення західних кордонів Руси-України належить галицьким і волинським князям, зокрема Роману Мстиславовичу, який об'єднав ці князівства, і Данилу Романовичу, котрий перетворив Галицько-Волинське князівство на могутню європейську державу, налагодив дипломатичні відносини з Королівством Польським.