Сторінка
1

Сандармох. Увічнення пам’яті українців, страчених за межами України в роки політичного терору, – справа честі місцевих українців

Пам’яті соловецького етапу

Кажуть: «Нашого цвіту по всьому світу». Ми радіємо з того, пишаємось тим. А скільки знищеного сталінськими катами нашого Цвіту лежить у землі України, Сибіру, Європейської Півночі! У Карелії було понад 370 тисяч місцевого населення, а через її табори пройшло більше 3 мільйонів в’язнів!

Другого липня 1937 р. Політбюро ЦК ВКП(б) схвалило постанову П 51/94 «Про антирадянські елементи», якою секретарям обласних, крайових, республіканських організацій та представникам Наркоматів внутрішніх справ пропонувалося у 5-денний строк створити «особливі трійки» й визначити кількість осіб, що підлягають розстрілу або висланню. Операція розпочалася 5 серпня 1937 року за наказом НКВД СРСР №00447 і мала тривати 4 місяці. Насправді ж вона припинена за рішенням Політбюро ЦК ВКП(б) 15 листопада 1938 р. Це була наймасовіша за всю совєтську епоху «єжовська чистка» суспільства від категорій населення, які, на думку керівництва СРСР, не годились для будівництва комунізму. За 15 місяців цієї кампанії «особливі трійки» без розслідувань, судів, прокурорів, захисників і навіть без самих звинувачених винесли понад 680 тисяч смертних вироків за списками. Більшовики, як заповідав Ленін, були «зразково нещадними» – розстрілювали, «нікого не питаючи і не допускаючи ідіотської тяганини».

На кожну республіку, область, район спускалися ліміти на репресії за двома категоріями: 1-а – розстріл, 2-а – ув’язнення у співвідношенні 3 до 1. «Знизу» звітували про їх виконання. Розгорнулося соціалістичне змагання за перевиконання лімітів, були прохання й вимоги збільшити їх, особливо за 1-ю категорією, висувалися «зустрічні плани». Нарком внутрішніх справ УРСР І.Леплевський тричі звертався по таке збільшення, а новопризначений у січні 1938 р. нарком О.Успенський – двічі. І Москва прохання задовольняла (у Карелії план був – 4500, репресовано – 8428).

Дія «трійок» поширилася на всі категорії населення. Під репресії потрапили «куркулі», «контрреволюціонери» різних відтінків, «повстанці», «церковники», «шпигуни», «троцькісти», «диверсанти», «шкідники», «буржуазні націоналісти», тобто й українська інтелігенція, яка, за визначенням Сталіна, «не заслуживала доверия…».

Безперечно, репресії зачепили всі народи, які мали нещастя залишитися в Російській імперії

Але я – українка і мені болить те, що було з моїм народом, з моєю Батьківщиною. Тому далі й говоритиму про українців, бо наш народ з його працьовитістю, вмінням господарювати, глибокою вірою в Бога і почуттям особистої гідності, цілком не годився для будівництва ні соціалізму, ні комунізму. Після страшного голодомору 30-х років минулого століття треба було добити українців, а тих, що залишилися живими, поставити на коліна, залякати…

На виконання згаданої постанови «чистка» відбулася й у концтаборах. Начальник Соловецької тюрми особливого призначення старший майор держбезпеки І.Апетер склав список на розстріл 1825 в’язнів. Одну групу (понад півтисячі в’язнів) розстріляли під Ленінградом 8 грудня 1937 р., другу (майже 200 осіб) стратили, ймовірно, на Соловках 17 лютого 1938 р. Місце страти ще 1116 в’язнів – найбільшого соловецького етапу – було невідоме до 1997 р. Завдяки роботі Пітерського і Карельського «Меморіалів» (особисто панів Іофе, Чухіна, Дмитрієва) стало відомо, що з 27 жовтня по 4 листопада 1937 р. капітан держбезпеки М.Матвєєв разом з помічниками розстріляв 1111 соловецьких в’язнів в урочищі Сандармох на півдні Карелії неподалік Біломорканалу.

Місцями страт у Карелії в роки «великого терору» були міста Петрозаводськ, Олонець, Кем, Медвежа Гора, Пудож, Біломорськ, Кондопога, Кандалакша, Сегежа, селища Ругозеро, Сосновець, Водорозділ, Уросозеро та інші. «Сплять невідомі, сплять замучені, сплять у лісах серед мохів, плачуть сосни соловецькі над могилами рабів…»

Серед 1111 розстріляних в’язнів були: поет-неокласик професор Микола Зеров, творець театру «Березіль» Лесь Курбас, драматург Микола Куліш, Антон, Остап та Богдан Крушельницькі, письменники Валер’ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер’ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий, академіки Степан Рудницький і Матвій Яворський, науковці Сергій Грушевський, Михайло Павлушков, Василь Волков, Петро Бовсунівський, Микола Трохименко, творець гідрометеослужби СРСР голландець родом професор Олексій Вангенгейм, міністр фінансів совєтської України Михайло Полоз… Із цими людьми вільна Україна могла б створити великі духовні скарби нарівні з іншими цивілізованими народами.

Сандармох – край мук і відчаю

Сандармох – останній земний притулком Цвіту української нації. Третього листопада 1937 р. за одну лише добу в Сандармосі було страчено 139 українців. У цих списках – 680 прізвищ. Серед них – відомі на весь світ (вищезгадані), але більшість – невідомі імена наших земляків. Вони не мали наукових праць, вищої освіти, не обіймали високих посад, деякі були неписьменними. Я впевнена в одному: вони були працьовиті, чесні, глибокорелігійні люди… Серед них 15 жінок – чиїхось наречених, матерів, сестер. Страшно собі уявити, що вони пережили! Деяким було по 20–30 років. Вони страждали, як усі – мерзли, голодували, тяжко працювали. Та ще ж були вони молоді й гарні, їх принижували, з них знущалися, ґвалтували… Нібито незручно про це казати, ми соромливо опускаємо очі, але ж це було! Замість ніжних рук чоловіків, наречених – нахабні пики, брудні лапи катів! і матюки, матюки, матюки… Тепер ми багато знаємо, але ще більше про них не знаємо. Ніколи не будемо знати, про що думали страждальці у свою останню мить… Чи хотіли жити? Чи молили Бога, щоб закінчилися їхні страждання?