Сторінка
2

Сандармох. Увічнення пам’яті українців, страчених за межами України в роки політичного терору, – справа честі місцевих українців

«Боже всесильний, чи зміг би ти видумать муку ще більшую, гіршую, тяжчую?» – може, це про них писав Олександр Олесь?

Дай Боже, щоб нікому не судилася така доля. І ніколи не повторилися страшні шляхи до Сандармоху і Биківні, Левашово і Красного Бору, Бесовця і Сулажгори, Колими і Магадана… Цей список можна продовжувати і продовжувати… Прости нас, Господи! Хочеться впасти на коліна і кричати на весь світ: «Прости нас, Господи!»…

У жовтні 1997 р. уряд Карелії прийняв рішення про виділення коштів на які було відкрито меморіал, де всіх страчених в урочищі Сандармох уперше належно вшановано. Встановили пам’ятник з написом «Люди, не убивайте друг друга» (скульптор Григорій Салтуп з Петрозаводська). Юрій Дмитрієв знайшов і організував доставку пам’ятного каменя, на якому написано про злочин, вчинений з 27 жовтня по 4 листопада 1937 р. Священики різних конфесій відслужили панахиди, адміністрація Медвежогорського району влаштувала поминальний обід… На відкриття меморіалу приїхала представницька українська делегація на чолі з поетом Іваном Драчем.

З Києва привезли дубовий хрест, зроблений художником Миколою Малишком. Тоді було зимно – мороз, сніг, і хреста встановили «тимчасово». Члени делегації просили нас, українців Карелії, навесні вкопати його як слід. Весною ми зробили під хрестом підвалину, посадили квіти. З того часу кілька разів на рік приїздимо в Сандармох. До хреста покладаємо квіти, молимося, читаємо вірші політв’язнів України, згадуємо наших страчених земляків, привозимо гостей, дітей, творчі колективи. Провели Міжнародну науково-практичну конференцію. Щороку в серпні приїздить українська делегація, біля дубового хреста проводяться жалобні заходи.

За певний час на галявині Пам’яті поставили хрести католики і православні росіяни, обеліск – мусульмани, збиралися встановити меморіальний камінь євреї…

Історія будівництва Козацького Хреста

Пам’ятаючи про страждання наших українців, хотілося, щоб люди в усьому світі знали про них. Ми мріяли про гідний пам’ятник нашим землякам роботи скульптора-фахівця.

Щодо спорудження пам’ятника я мала власну принципову позицію: вважала, що увічнення пам’яті дітей України, страчених сталінськими катами за її межами, – справа честі місцевих українців, що ця робота має бути виконана на особисті пожертви всіх нас, нащадків страчених. Не всі поділяли мою думку, багато хто вважав, що це повинні робити держави – як Росія, так і Україна. Я ж наполягала на своїй позиції і ось чому: ми, закордонні українці Росії, упродовж багатьох років здебільшого не думали про те, що діється в Україні, яку наругу чинить комуністичний режим, як нещадно витравлюються українська культура, українська мова, як саме слово «українець» набуває зневажливого змісту. Та й хто тоді казав «українець»? Казали «хохол». А коли ми ображалися нібито вибачалися: «…так мы же любя…». Борони, Боже, нас од тої любові… Але ж у ті роки було й чимало достойників, які боролися за незалежність України, втрачаючи у таборах своє здоров’я, своє життя… Ми всі знаємо ті славні імена наших сучасників. Я маю щастя й велику честь бути знайомою, спілкуватися з елітою тих праведників: паном Михайлом Горинем і його прекрасною мужньою дружиною пані Ольгою, паном Євгеном Сверстюком, паном Василем Овсієнком. Зустрічаючись з ними, спілкуючись, я гостро відчувала свою провину за те, що не була з ними в ті страшні роки (не впевнена, чи вистачило б у мене мужності не зламатися, як вони…). Тому хотілося хоч чимось тепер віддати свій борг іУкраїні, і всім тим, хто недожив до перемоги, до нашої Великої Незалежності. Окрім того, з огляду на досить складне становище в Україні, виникало питання: чи маємо ми моральне право щось просити, а тим більше – наполягати?

Отже, спорудити пам’ятник – стало метою мого життя, його виправданням. Мене підтримали члени нашого товариства, особливо заступник правління пан Олег Місілюк. І в 1998 р. член нашого товариства художник Олег Чумак зробив ескізний проект пам’ятника. Ми його надіслали до Києва, рівнобіжно я вела переговори з українцями Америки (зокрема з панею Марічкою Шкамбарою) про можливу фінансову допомогу, але, на жаль, а може, на щастя (як знати?), тоді не вистачило сили на цю роботу.

Наприкінці 2003 р. пролунав доленосний для нашої справи телефонний дзвінок. То була для мене велика честь – розмова з народним депутатом України паном Віктором Ющенком. У розмові він запропонував мені очолити будівництво української каплички за проектом Івана Кушніра з Києва. Звичайно, я з радістю погодилась, але з об’єктивних причин будівництво каплички не відбулося.

Перші внески на майбутній пам’ятник наше товариство зібрало в урочищі Сандармох 5 серпня 2003 р. – в День Пам’яті жертв політичних репресій. У жовтні 2002 р. Київський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. М.Бойчука та редакція вісника «Ант» організували відкритий конкурс на проект пам’ятника завдяки фінансовій допомозі Веніаміна Трохименка – сина розстріляного в Сандармосі українського мовознавця Миколи Трохименка. Проект нашого О.Чумака на той конкурс не потрапив. Найліпшими було визнано роботи лауреата премії імені Василя Стуса художника М.Малишка та скульптора Н.Білика. Їм запропонували об’єднати проекти. Саме тоді ініціативна група на чолі з головним редактором «Ант» М.Селівачовим написала офіційний лист на ім’я Президента Росії пана Путіна з проханням виділити земельну ділянку для будівництва пам’ятника. Відповіді недочекалися. Чиновники ще влітку 2002 р. показували ініціативній групі кілограми безплідного листування з інстанціями в Україні та Росії (з останніми – через МЗС). Залишилися без відповіді й колективні звернення до глав обох держав, підписані відомими митцями, науковцями, громадськими діячами.