Сторінка
3

Сандармох. Увічнення пам’яті українців, страчених за межами України в роки політичного терору, – справа честі місцевих українців

Товариство української культури Карелії «Калина» прийняло рішення, що будівництво Хреста, увічнення пам’яті страчених земляків у Карелії – то справа честі нащадків, тобто нас, українців Карелії, і ми мусимо зробити все від нас залежне, а може, й трохи більше.

Те, що це Божа справа, підтверджувалося на кожному кроці. До честі моєї другої батьківщини Карелії – я скрізь знаходила порозуміння та підтримку. Наприклад, від моменту мого звернення в адміністрацію Медвежогорська про виділення ділянки під будівництво пам’ятника до позитивної відповіді не минуло й 10 днів! І всі погодження (архітектор, інспекції тощо) також пройшли без проблем.

Практично справа розпочалась у березні 2004 р., коли в Києві мене і пана Василя Овсієнка прийняв голова блоку «Наша Україна» пан Віктор Ющенко. На зустрічі було прийняте остаточне рішення про будівництво пам’ятника страченим українцям в урочищі Сандармох. Від блоку «Наша Україна», особисто від пана Ющенка, надійшов перший вагомий внесок. У пана Ющенка з Карелією, як відомо, пов’язане й особисте горе: на Біломорканалі працював як політв’язень його батько – Андрій Ющенко.

У березні-квітні 2004 р. про початок будівництва пам’ятника сповістили газети «Україна молода», «Літературна Україна», «Шлях перемоги», «Українське слово», «Слово Просвіти», бюлетень «Права людини» (Україна), «Гомін» (Канада), «Свобода» (США), «Карелія», «Северный курьер», «Петрозаводск» (Карелія). Були передачі та інтерв’ю на радіо «Свобода», на третьому каналі Українського радіо, Державному каналі телебачення Карелії. Об’єднував, координував спільні зусилля у збиранні пожертв на спорудження Хреста невтомний просвітник і публіцист, лауреат премії імені Василя Стуса, палкий син України пан Василь Овсієнко. Його енергія, авторитет, вболівання за святу справу – неоціненний внесок у роботу по спорудженню пам’ятника.

Люди всього світу (не лише українці!) не залишились байдужими. Особливої вдячності заслуговують пані й панове: Надія Світлична, Веніамін Трохименко, Лариса Кий (США), Геннадій Журавльов, Микола Ковтун, Віктор Крисевич (Карелія), Богдан Федорак (Канада) та багато інших (списки всіх, хто склав пожертви, вміщено у книжці «Сандармох. Убієнним синам України», яку видало наше товариство з нагоди відкриття Козацького Хреста). Відколи нам надали дозвіл на будівництво пам’ятника (грудень 2003 р.) й до завершення робіт (жовтень 2004 р.) не минуло й року! То була нелегка справа. По-перше, абсолютно вся організаційна робота проводилася на громадських засадах. А роботи було чимало: від планування ділянки й усіляких узгоджень – до пошуку матеріалів, майстрів-будівельників, транспорту, розв’язання інших малих і великих проблем. Може, справді: хто щиро прагне щось зробити – знаходить способи й кошти, а хто не хоче – той шукає причини.

Співавтори проекту не мали сумнівів, з якого матеріалу робити пам’ятник – це граніт, бо в природі то найміцніший камінь, що добре переносить і морози, і перепади температури, і вологість. Козацький Хрест має стояти довго, він ставиться навіки. З усіх зразків, які ми дивилися, митці зупинили вибір на світло-сірому граніті Мансуровського родовища, що на Уралі.

Не одразу знайшли відповідну брилу, але підприємство «Карельський граніт» потрібну брилу завезло, було зроблено термічну й первинну механічну обробку на верстатах. Взагалі, допомога «Карельського граніту» була вагома на всіх рівнях: від директора, який знизив загальну вартість робіт на 20% (у рахунок спонсорської допомоги), і начальника виробництва А.Морозова – до працівників, які всіляко допомагали нашим скульпторам. Митці, виконуючи ручну роботу, працювали з натхненням, не шкодуючи себе, по 12-14 годин щодоби!

Наприкінці вересня 2004 р. авторську працю було закінчено. Щодо фундаменту ми вели переговори з чотирма підприємствами, поки зупинилися на фірмі «Радуга» В.Могутіна. І не помилилися. Робота виконувалася чітко, якісно, вчасно, інколи й безплатно. Зварювання арматури зробила судноремонтна база в Медвежогорську в рахунок спонсорської допомоги (директор пан М.Ковтун). На 6 жовтня того ж року запланували вивезти пам’ятник із заводу і встановити на фундамент. Врешті-решт Козацький Хрест «Убієнним синам України» навічно зайняв своє місце на лісовій галявині, де вже стояли православний і католицький хрести, мусульманський і єврейський камені. Були сумніви: чи впишеться органічно наш пам’ятник у меморіал? Інші хрести – дерев’яні, а наш – з граніту. Та, на диво, наш пам’ятник не просто вписався, здавалося, що для завершення скульптурного ансамблю саме його й бракувало. За хрестом посадили великий кущ калини. Хай прилітає сюди соловейко, хай щебече, хай тішить душі страчених, хай передасть їм нашу тугу за ними… І посадили барвінок, привезений з України, і чорнобривці.

Дев’ятого жовтня 2004 р. українці Карелії приїхали до нового пам’ятника. Священик отець Леонід відслужив панахиду. Говорили мало. Один з авторів пам’ятника М.Малишко був такий схвильований, що довго не міг вимовити жодного слова.

Проникливо виступили Є.Михайлов – заступник глави місцевої адміністрації м.Медвежогорська, К.Стасюк – керівник хору «Українська пісня» та інші. Ще одним хрестом на світі стало більше, і стоїть він у сосновому лісі, в далекій Карелії. Стоїть цей Козацький Хрест, символ нашої багатостраждальної, вільної, незалежної вишневої України, щоб не забули люди про страхітливі, прокляті сталінські часи.

П’ятого серпня 2005 р. відбулося офіційне відкриття пам’ятника. Від уряду Карелії був голова Держкомнацу пан Є.Шорохов, представники Міністерства культури, глава адміністрації м.Медвежогорська пан В.Карпенко, представники державного комерційного телебачення Республіки Карелії.

Українську делегацію очолював генеральний консул України у Санкт-Петербурзі М.Рудько. Приїхали паломники з України. Серед них – колишній політв’язень Василь Овсієнко (координатор поїздки), родичі репресованих: Веніамін Трохименко, Тетяна Крушельницька, Валентина Бовсунівська, Борис Романчук.

Подію висвітлювали журналісти з Києва С.Шевченко, В.Ковач, Б.Кутєпов, О.Рябокрис та інші. Був один з авторів пам’ятника художник М.Малишко, науковці М.Селівачов, О.Кочарян, група студентів Інституту журналістики та багато інших людей з різних регіонів України. Були й гості із США, Москви, Санкт-Петербурга, Тули, Мурманська.