Сторінка
1

Політичні та громадські ідеї М. Драгоманова – як поштовх до зародження лібералізму в Украйні

Непересічним представником ліберального руху був Михайло Петрович Драгоманов (1841-1895). Він вважав, що завдання кожної людини, як і народу, в пізнанні себе і в прагненні йти до цивілізації разом з цивілізацією, тобто підхід Драгоманова полягав у необхідності пов’язати український національний рух та його програму з європейськими ліберально-демократичними концепціями. Але пізнання себе вимагає високої національної самосвідомості, а рівень цивілізованості народу настільки низький, що не дозволяє йому піднятися до самосвідомості, а, отже, до прагнення відродити свободу. Він писав, що українці багато втратили, бо коли більша частина народів Європи створювали свої держави, нам це не вдалося. Лібералізм Драгоманова визначається як доктрина, від-повідно до якої людська індивідуальність є вищою цінністю. Політично це виражається перш за все у розширенні та зміцненні індивідуальних прав. Драгоманов вірить, що історія свободи є історією обмеження державної влади. Недоторканність особистої сфери важливіша за участь у створенні, формуванні колективної політичної волі, а індивід з його волею є основою всіх можливих соціальних порядків.

У листі до Івана Франка Драгоманов зазначав: “Принципи сучасної всесвітньої цивілізації найбільш відповідні поступові: лібералізм в його найпослідовнішій формі, федералізм - в справах державних, демократизм - в справах соціальних з найтвердішою гарантією - асоціацією в справах економічних, раціоналізм - в справах письменництва, наукових.”

Згодом ліберальні ідеї М.Драгоманова перейняли Михайло Павлик, Іван Франко, Богдан Кістяківський.

В середині 90-х років ХІХ ст. ці ідеї в Україні отримали подальше розповсюдження. В ліберально-демократичному таборі визріває думка про необхідність об’єднання своєї діяльності, створення єдиної організації. У вересні 1897 р. зусиллями Бориса Антоновича і Олександра Кониського у Києві створюється Всеукраїнська організація громад. Туди входили земські діячі, промисловці, представники творчої інтелігенції. Це стало початком переходу українського ліберального руху від переважно просвітницької до політичної діяльності.

У 1903 р. на з’їзді Всеукраїнської беспартійної організації було прийняте рішення про її перетворення на партію ліберального напряму і розпочато розробку партійної програми. Проведення цієї роботи було доручено обраній раді у складі Б.Грінченка, С.Єфремова, М.Левицького, І.Чехівського, Є.Чекаленка. А на з’їзді 1904 року було офіційно проголошено про створення Української демократичної партії (УДП) і прийнято її програму, яка містила основні вимоги лібералізму у сфері прав людини і відстоювала засади конституціоналізму. Але через рік в УДП виник розкол і утворилася ще одна партія ліберального напрямку, з майже ідентичною програмою, але більш радикальна в національному питанні – Українська радикальна партія. Таке становище і тоді, як і тепер, сприймалося негативно. Отже, восени 1905 р. обидві близькі партіїї злилися в одну - Українську демократично-радикальну (УДРП), на чолі з тими ж особами (Грінченком, Єфремовим, Матушевським, Левицьким, Чекаленком) і з програмою, що нагадувала кадетську, тільки на засадах державної автономії.

Представники українських лібералів, членів УРДП, а також проведених за списками кадетської партії, виступали в І і ІІ Державних думах, послідовно захищаючи національні права. В І Державній думі була створена Українська парламентська громада, що налічувала 45 депутатів на чолі з адвокатом з Чернігова І. Шрагом. Головним друкованим органом ліберально налаштованої інтелігенції та парламентарів був “Український вісник” (під редакцією М.Славинського). В цьому виданні працював молодий Симон Петлюра, пізніше ставши його редактором.

Ліберальні ідеї набули нового життя у період теоретичної дискусії, пов’язаної з виходом відомого збірника “Вехи”. Серед помітних українських громадських діячів - теоретиків лібералізму ключове місце посідає Богдан Кістяківський, син професора права Київського університету Олександра Кістяківського - активного діяча “Старої громади” та журналу “Основи”.

Б.Кістяківський, відчуваючи помітний вплив ідей Драгоманова, значну частину своєї наукової діяльності присвятив редагуванню його багатотомної праці “Політичні твори”. У творчості Кістяківського, першого українського фахівця у галузі філософії права, тривалий час визначальною була проблема співвідношення соціальної та ліберальної ідей. 1902 року він друкує статтю “Російська соціологічна школа та категорія можливості”, яка ознаменувала його рішучий перехід на позиції лібералізму. Про неохідність по-єднання соціальної ідеї з ліберальною йдеться в роботі “Держава правова та соціалістична” (1906), де право розглядається в контексті соціальних наук і обгрунтовується розуміння філо-софських засад правової держави.

Своє тлумачення ліберальної концепції пропонували також Максим Славинський та Михайло Туган-Барановський.

Фундатори Української Академії наук Володимир Вернадський, Агатангел Кримський та Михайло Туган-Барановський значною мірою сприяли поширенню ідей Драгоманова в Україні. З-поміж міркувань Туган-Барановського варто особливо відзначити думку про здатність науки розв’язувати соціальні проблеми (стаття “Вплив ідей політичної економії на природознавство та філософію”). Водночас суттєвим було обгрунтування важливої ролі приватної власності у системі економічних відносин. Позиція Туган-Барановського в цьому питанні вирізнялась від різного виду соціалістичних підходів. “Сучасне людство, - писав він, - не може обійтися без цього стимулу господарської енергії . Тому припинення дії приватно-господарської системи було б рівнозначне економічному, культурному і взагалі соціальному занепадові”. М.Туган-Барановський спробував проаналізувати проблему вагомості ролі особистості в політекономічному контексті. “Правда, - говорить він, - що інтереси різних суспільних класів різні, і, стоячи на точці зору кожного з цих суспільних інтересів, доводиться висувати на перший план різні завдання теоретичного дослідження. Але є можливість піднестися над цією відмінністю інтересів, знайти таку точку зору, з якої практичні висновки науки повинні бути обов’язкові для всіх суспільних груп, незалежно від їх приватних інтересів”. Таким визначальним принципом учений вважав людську особистість. “Центральною ідеєю сучасної свідомості, - стверджував він, - є сформульована Кантом ідея верховної цінності і, як висновок звідси, рівноцінності людської особистості. Усяка особистість є верховна мета у собі, через що всі люди рівні, як носії святині людської особистості. Це і визначає верховний практичний інтерес, з точки зору якого може бути побудована єдина політична економія: інтерес не робітника, капіталіста або землевласника, а людини взагалі, незалежно від приналежності її до того чи іншого класу”.