Сторінка
2

Політичні та громадські ідеї М. Драгоманова – як поштовх до зародження лібералізму в Украйні

Після революції 1905-1907 рр. частина ліберальних діячів відійшла від політичної активності і УДРП фактично саморозпустилася. Більшість її колишніх членів увійшли до непартійної організації, заснованої на засадах конституціоналізму і парламентаризму - Товариства українських поступовців (ТУП), головою якої на з’їзді у березні 1917 р. був обраний Михайло Грушевський. Пізніше ТУП реформувалося у партію соціалістів-федералістів, що зіграла помітну роль в українській національній революції. Правда, соціалістичних елементів в її програмі не було, але назва стала даниною часу, даниною захопленню соціальними теоріями, які не обійшли й українських лібералів.

Серед ідеологів українського ліберально-демократичного руху вирізняється видатна постать першого президента УНР Михайла Сергійовича Грушевського (1866-1934). Особиста воля та особиста відповідальність були для нього основою будь-якої суспільної діяльності. Високі моральні вимоги і почуття обов’язку не можуть бути нав’язані людині ззовні ані класом, ані нацією. Працювати задля громадського блага, чи ні – кожен вирішує сам. “Царство свободи здобувається також сильним примусом над собою, як і царство Боже, обіцяне колись вірним християнам”, - писав Грушевський. Він вважав український народ невід’ємною частиною “європейського кругу не силою тільки історичних зв’язків, які протягом століть зв’язали українське життя з західним, а й самим складом народного характеру”. Ці прикмети “європейського організованого індивіда” Грушевський протиставляв антиліберальним соціальним та національним рисам, що нав’язувалися Україні як російськими самодержавними, так і більшовицькими впливами, а саме: “брак власної людської гідності і непошанування гідності іншої людини; брак смаку до вигідного, доброго, урегульованого життя для себе і непошанування чужих інтересів і потреб в такім житті та чужих здобутків на сім полі; нахил до руйнівництва соціального та культурного і величання своєю некультурністю й неорганізованістю супроти сих вартостей”. Головну мету матеріального та “морально-соціального” розвитку української держави Грушевський вбачав в “організованому добробуті” її народу.

Щодо ставлення до самого інституту держави, то М. Грушевський вважав, що “українська демократія повинна докласти всі зусилля до того, аби мати таку державу, яку їй треба й якої вона хоче”. А це свідоме відкидання поліційно-бюрократичного устрою й опертя на широке самоврядування, коли адміністрації залишаються тільки функції загального контролю і координування. Відокремлення церкви від держави. Підпоряд-кування загальноосвітніх шкіл почасти органам самоврядування, почасти національним органам, обраним національними союзами, з найменшим впливом урядового центру. Відмежування армії від політики. Розмірковуючи про нову Україну, Грушевський писав: “Держава наша зрікається тих формальних засобів, тих каналів, котрими інші державні організації проводять і закріплюють у верствах громадянства ідеї державності, послуху, обов’язковості і пієтизму для неї, роблять їх провідним мотивом діяльності громадянина”. Як приклад він наводив американську державу і вважав, що українська демократія має йти тим же шляхом невтручання державних установ у громадське та приватне життя, при цьому високо цінуючи державний патріотизм американців.

Підводячи певний підсумок наших історичних досліджень, можна виділити деякі основні ліберальні принципи, на яких здебільшого грунтується українська ліберальна традиція.

Пріоритет прав особи. Цей класичний принцип розвиває Михайло Драгоманов у своєму конституційному проекті під назвою “Вільна спілка”. На перше місце ставиться ідея формування держави на засадах політичної свободи, витлумачуючи останню як систему прав людини і громадянина, недоторканність особи, життя, приватного листування, національності (мови); як свободу совісті, друку, об’єднань, носіння зброї, вибору житла і занять, а також право позову на посадову особу чи відомство та спротиву незаконним діям чиновників. Рівність усіх у громадянських правах та обов’язках не може бути скасована жодним законодавчим актом. Концептуальна домінанта такого співвідношення громадянин - суспільство - держава, постійно присутня у всіх політологічних працях Драгоманова. Не випадково для обгрунтування цього принципу він активно залучає досвід демократичних країн (зокрема, праця “Швейцарська спілка”).

Пріоритет права. Цей принцип особливо обстоює Богдан Кістяківський, зокрема, у статті “На захист права”, розміщеній у збірнику “Вехи”. Він вважає, що рівність громадян у правах та пріоритет прав особи є передумовою міцного правопорядку. “Правова особистість”, на його думку, є ідеальною формулою особистості: з одного боку – це особа, дисциплінована правом та стійким правопорядком, з другого – особа, наділена всіма правами, якими вона вільно користується. “Головний і найсуттєвіший зміст права складає свобода, - пише Кістяківський, - щоправда, це свобода зовнішня, відносна, обумовлена суспільним середовищем. Але внутрішня, більш безвідносна, духовна свобода можлива лише за наявності свободи зовнішньої: остання є найкраща школа для першої.” Державна влада із влади сили має стати владою закону - у цьому сенсі важливого значення набуває судова влада, надто громадський суд. Ці ідеї Б.Кістяківський висловлює в майже викінченій концепції правової держави. У праці “Соціальні науки і право” він пише, що правовий устрій - це складний апарат, у якому частина сил діє механічно. Проте для приведення в дію цього апарату та для його правильної роботи необхідна безперервна духовна активність усіх членів суспільства. Кожен має постійно працювати для реалізації права. Надзвичайно актуальна і важлива проблема перехідного суспільства, де нібито можливо йти на обмеження прав та свобод громадян, вирішується українським правником однозначно: аргументовано доводиться небез-печність таких дій.

Самоврядування. Самоврядування - основа демократичного суспільства. Саме тому інститут самоврядування - це не лише форма децентралізації держави, а й механізм суспільно-політичного ладу. Цих засад притримується М. Драгоманов, у концепції якого ключове місце посідає громадянин та громада. Організація влади будується за принципом “знизу догори”, де всі інститути самоврядні та діють за схемою: громадянин - громада - волость - повіт - область - держава (лише державні органи не є самоврядними), тобто у схемі організації місцевого само-врядування закладена так звана громадянська модель, що згодом стає основою Європейської хартії місцевого самоврядування.