Сторінка
1
Попри "молодість" державного статусу України, її вік все ж є достатнім для підбиття проміжних підсумків з метою корегування "дорожньої карти" процесу державотворення у різних галузях, зокрема у сфері духовного розвитку. Остання вимагає, мабуть, найпильнішої уваги, оскільки від часу постання незалежної української держави потребувала не так розвитку або змін, як цілковитого відновлення чи виведення із забуття. Тож час провести фронтальний моніторинг зробленого на цій ниві.
На сьогодні не викликає сумніву той факт, що впроваджувана тоталітарним режимом "політика вирівнювання" й уніфікації була вельми успішною. Можемо констатувати: своїх далекосяжних планів та глобальних завдань вона таки досягла, адже очевидними на нинішній день вже стали якісні зміни у базисній матриці колективного несвідомого, за словами К.Юнга, або, перефразовуючи В.Вернадського, локальної етнічної ноосфери "автохтонних" мешканців Великої України.
Відомо, що експерименти генної інженерії провадяться на перспективу прийдешніх поколінь: зарано, скажімо, говорити ще про вплив на організм генетично модифікованих продуктів. Аналогічно, зміни у свідомості, зумовлені зсувами на її базисному рівні, виявляються з часом. І тепер якраз настав цей час – час збирати каміння. Якщо взяти до уваги, що 70-літній лінгвоцид радянської влади був лише видозміненим наступником методичних дій попередніх можновладців Московської імперії, зримо постає неспростовність усвідомлення завойовниками загрози з боку чи не найважливішого стратегічного супротивника – мови гноблених, бо завжди "в особі української мови російські (як і інші) колонізатори бачили могутню антиімперську силу" [3, 96].
Згадуючи О.Потебню, повторимо незаперечну аксіому: слово і думка невідокремлювані "у слові як виведенні єдності й загальності образу, постійним уявленням (яке, згадаймо, в первісному слові не є ані дія, ані якість) людина вперше приходить до усвідомлення буття темного зерна предмета, до знання дійсного предмета" [5, 34]. Подібно до винайдення механізму атомної реакції, це відкриття, без перебільшення, може перетворитися на безкровну зброю. Можна, зрештою, говорити про найпідступніший винахід деструктивної людської думки, яка веде до цілковитого самознищення. Від початків сучасної самостійної держави розробка цієї теми, вочевидь, набула (або ж мала набути) вимірів питання національної безпеки. Вона, зокрема, повсякчас акцентована науковцями Науково-дослідного інституту українознавства МОН України не лише теоретично, а й на реально дієвому, практичному рівні. Так, поряд з численними ґрунтовними науковими дослідженнями феномену української мови у синхронії та діахронії (Кононенко П., Кононенко Т, Пономаренко А., Єрмоленко С., Погрібний А., Чемес В., Ткаченко О., Черничко С. та ін.), в межах державної програми розвитку і функціонування української мови на 2004 – 2010 роки передбачено створення системи моніторингового аналізу сучасних тенденцій в етномовному процесі. У попередніх випусках журналу "Українознавство" чимало наукових розвідок присвячено докладному висвітленню самого робочого процесу відкритого анкетування представників українського народу в Україні та за її межами з метою зібрання об'єктивних відомостей про стан і функціонування української мови в різних сферах суспільного життя (Пономаренко А., Яременко С., Карпенко Н. та інші). Квінтесенцією проведеної роботи став Міжнародний конгрес "Українська мова вчора, сьогодні, завтра в Україні і світі", який, окрім наукових здобутків, спромігся об'єднати українців як материкової, так і світової України на мовному ґрунті, змінивши стереотипний масштаб усвідомленого підходу до нагального вирішення актуальних проблем у цій галузі.
Власне, саме з Конгресу розпочався наступний – аналітичний – етап програми, що має на меті вироблення реальних теоретично обґрунтованих рекомендацій та заходів задля їх практичного втілення. Завданням цієї статті є аналіз анкетування різновікових категорій населення України для діагностування стану етнічної самосвідомості у зв'язку із мовною ситуацією в країні і накреслення концептивних принципів розв'язання актуальних проблем.
Аби впритул наблизитися до певних аспектів центральної проблеми особливостей взаємозв'язку української мови та свідомості її носіїв й дослідити наявність якісних змін, доцільно, на наш погляд, звернути увагу на два типи вже сформованої свідомості етнічних українців. Йдеться, насамперед, про три групи респондентів: молодь (студентство), що не має безпосереднього досвіду виживання в тоталітарному просторі, і попереднє покоління – батьків і викладачів, яке, ставши останнім піддослідним матеріалом, вповні відчуло на собі практичні вправляння режиму. Для створення правдивої картини виправданим є зіставлення даних анкетування тих областей, що представляють умовну модель традиційного поділу України за ознаками мовної диференціації: центрально-західного та південно-східного регіонів.
Так, рідною українську мову вважають 74% респондентів, з них у Хмельницькій області ствердно відповіли 89%, у Сумській – 81%, а у Харківській – 51%. На питання, чи є українська мова рідною для ваших дітей, ствердно відповіли 78% батьків. З них – 91% у Львівській області, 76% – у Сумській, 77% – у Дніпропетровській і 39% – у Криму.
Залишається гострим у традиційно "проблемних" зонах співвідношення офіційного та природного мововжитку. Принципово послуговуються українською як у навчанні, так і в побуті загалом 32% молоді (59% – у Хмельницькій, 17% – у Сумській і 14% – у Харківській областях); вибирають мову ситуативно – 28% (18% – у Хмельницькій, 36% – Сумській, 31% – Харківській). Ці дані підтверджено і спостереженнями батьків та викладачів. Безперечно, такий рівень мовної стійкості на теренах унітарної країни є недостатнім і, м'яко кажучи, дивним з погляду загальноприйнятих норм світової громадськості для таких повноцінних самодостатніх суспільних макроодиниць, як держава.
Завантажити реферат