Сторінка
2

Перелом у етномовній свідомості сучасного українця

Тенденцію "українізації" дітей за час навчання відзначили 68% батьків. Причому цього разу львів'яни (56%), сумчани (58%) та мешканці Дніпропетровщини (73%) виявили одностайність. Переважним (42%) виявилося бажання поліпшити якість літератури українською мовою задля підвищення рівня мовної вправності. Так само "рівно" і студенти, і батьки, і педагоги відзначають безперечну роль закладів освіти в об'єктивному підвищенні рівня усвідомленого вибору української мови для спілкування, виховання мовного смаку і мовної стійкості. Адже навіть харків'яни помічають позитивні зрушення у свідомості щодо ставлення до престижу рідної мови (62% помічають часткові й 17% – докорінні зміни). Цифри є подібними для всіх досліджених ареалів і категорій. Тож загалом спрямування мовної політики у сфері освіти видається, зважаючи на статистику, перспективною.

Одним з позитивних і дуже важливих надбань незалежності слід назвати появу рефлективного усвідомлення наявності мовної проблематики для країни в цілому і для кожного зокрема, а також необхідності державного законодавчого регулювання процесу поліпшення мовно-національного виховання та формування мовної обізнаності і стійкості – 74% в Україні загалом, 74% – у Харкові і 82% у західних областях.

Чи не вперше спостерігаємо природне й усвідомлене розуміння українцями власної мови в категоріях повноцінності, самодостатності і "європейськості". Тому потребу вивчення української для своїх дітей батьки загалом одностайно аргументують необхідністю набуття високого рівня культури й освіти (не в останню чергу до цього, слід гадати, спричинилися навчальні заклади) – 56%; потреба ж відчувати себе українцем виявилася вторинною – усього від 9% до 19%.

Натомість, приблизно однакову вагу мають обидві потреби для нового покоління: 41% опитаних прагнуть відчути національну ідентичність поряд із долученням до європейської культури та освіти – 47% (49 і 43% у Хмельницькій області, 47 і 45% – у Сумській і 38 та 48% – у Харківській). Себто, й ця життєво важлива потреба нарешті виокреслюється у свідомості наших співгромадян. І, прикметне, саме у молодого покоління.

Тож загалом процес іде у належному напрямку – сформування із "стихійних", за визначенням Є.Чикаленка, – "розумових" українців. Як зазначає Л.Мацько, "люди почали відчувати смак до української мови. Вона стала привабливішою, цікавішою для громадян . Це вже наша перемога. Починає формуватися мовна культура громадян. А це – свідчення поваги до державної мови, а, отже, до Української держави" [4, 3]. Щоправда, значна кількість співгромадян соромиться (і це теж позитив) недосконалого володіння рідною мовою, поширеного суржику (27% опитаних студентів). Тому немалу роль слід приділити створенню умов для комфорту спілкування українською, для естетичного задоволення від долучення до простору української культури.

Окрім того, попри зазначену роль закладів освіти, слід визнати їх діяльність у цьому аспекті функціонально недостатньою. Вивчення мови поки що залишилося на абстрактно-теоретичному рівні. Разом з тим (й через те), неповноцінною та недовтіленою залишається і виховна мета – соціалізація і розвиток мислення. Слід докорінно змінити системний підхід до вивчення мови: замість суто лінгвістичного запровадити універсальний українознавчий спосіб інкультурації українця через слово. Висновки можна узагальнити в одному гаслі: дати спраглому мозкові поживу українською мовою. Бо ж ситуація із станом національного генофонду, що склалася за останній період в Україні, без перебільшення є загрозливою. Для прикладу, вельми красномовно проілюструвала її цьогорічна вступна кампанія у вузах. Майбутні студенти показали високий рівень володіння іноземними мовами і, поряд з тим, доволі посередні знання рідної. Хоча людина може досконало вивчити іншу мову, нею вона здебільшого не мислить. А незнання рідної мови веде до виродження нації.

Коли ми говоримо про споконвічність Батьківщини, то маємо на увазі, передусім, рідну мову, в якій струменить вся близькість до своїх звичаїв, традицій. Забуття ж мови призводить до невідповідності архетипів несвідомого, закладеного від народження, до штучно набутого апарату висловлення думки, а отже – до дисгармонії, алієнованості тут і скрізь, переходу до стану існування у вигнанні. Адже в Росії російськомовний українець (?) ніколи не почуватиметься вдома. Насправді, ми балансуємо на небезпечній межі – ризикуємо стати гостями на власній території, бо вже втратили традиційне відчуття "щасливої вписаності" в цей споконвічний культурний ландшафт, бо, за словами Г.-Г.Гадамера, людина стає самотньою, втрачає навички комунікативного мовлення, якщо більше не чує своєї власної мови. Таким є людський вимір будь-якого вигнання.

Таким чином, ми підходимо до оцінки важливості безпосереднього питання: що може означати повернення з вигнання? Чи не мусить таке повернення стати новим – іншим – переломом у свідомості? У разі перелому після повернення відчуваєш "розумову спустошеність". А коли власна батьківщина, яку не покидав, спотворюється до невпізнання і стає чужиною, морально-психологічна травма є подвійною. Суть цього перелому ми відчуваємо зараз, коли стає, так би мовити, "важко" вести розмову в межах єдиної родини, колись силою розполовиненої на Схід і Захід. Ми стоїмо перед завданням віднайти нову ідентичність, яка взагалі є безперервною субстанцією і, проте, бути такою не може. Попри всю силу духу й почуття, людина не може повернути час. Те, до чого ми повертаємось, стає іншим, так само, як і той, хто повертається. Час по-новому формує і змінює обох. "Перед кожним, хто повертається, стоїть завдання заглибитись у нову мову. На всьому, хоч би куди повертався, лежить печать відчуженості" [7, 189].

Здається, перед кожним мовцем знову й знову постає старе завдання поцейбічного буття – її подолання. Так дитина наштовхується на стіни реальності, і розмова з іншими розпочинається через обмін поглядами (до нього вона приходить через повільне прояснення свідомості), через дотики, через перші звуки, що нагадують мову, нарешті, через перші слова. Якісь елементи цієї ситуації оволодіння мовою повторюються щоразу, коли люди прагнуть порозумітися між собою під час діалогу. Мова – це не те, що ми маємо у вигляді слів і використовуємо на власний розсуд. Мова – це процес, коли один дає, а інший бере; і саме в такому процесі вона вибудовується, набуває свого сенсу саме в такій реалізації і лише тоді, коли один співрозмовник контактує з іншим, щоб упевнитися у спільності досвіду. Адже, за М.Бахтіним, двоголосся – це характеристика мови, бо вона є суспільним феноменом. "Двоголосе слово завжди включає перед-існування іншого голосу і дає змогу почути його відлуння як частину "архітектури" дискурсу" [2, 404]. Таке розуміння мови повинно стати основоположним як на макрорівні надбудови, делікатного ліплення панукраїнської свідомості, так і на рівні сегментів системи державного масштабу – освіти, ділової сфери, зрештою, побуту. Отже, на основі даних анкетування маємо підстави констатувати в цілому незадовільний рівень усвідомленої етнічної самоідентифікації пересічного українця. Поряд з тим, слід зазначити позитивні зрушення в цьому напрямку, маючи на увазі якісні зміни у розумінні питання національної ідентичності серед представників нового покоління, завдяки заходам державної політики у галузі освіти і культури. Останні, проте, потребують принципової переорієнтації на основі новітніх здобутків неоперсоналізму, етнопсихології, лінгводидактики і загалом цілісного українознавчого підходу до феноменів мови, культури і українства як такого.