Сторінка
1

Становлення світогляду В'ячеслава Чорновола

Розмаїття історичних подій та постатей нашого минулого дозволяє дослідникам виявляти все нові теми для наукових пошуків. У полі зору новітніх науковців постають численні цікаві питання з різних періодів української історії. На сьогодні серед українського суспільства, зокрема, наукової спільноти поширюється інтерес до діяльності дисидентів. З’явилися праці про дисидентський рух в Україні, про окремих його представників, про їхні мемуари, збірники їхніх документів і матеріалів.

Та все ж значення й обсяги „дисидентської проблеми” неспівмірні із сучасними масштабами наукових досліджень. Питання історії дисидентського руху турбують тільки окремих нечисленних дослідників (Олег Бажан, Сергій Білокінь, Юрій Данилюк, Тарас Батенко, Юрій Зайцев, Борис Захаров, Георгій Касьянов, Юрій Курносов, Анатолій Русначенко та інші), системно таку діяльність поки не проводить жодна інституція в країні. Необхідність ґрунтовного вивчення цієї проблеми покликала до написання цієї статті, де намагаємось висвітлити ранні погляди одного з відомих діячів дисидентського руху – Вячеслава Чорновола.

Постать В.Чорновола є багатогранною, яскравою, харизматичною. Його неординарність і по-сьогодні викликає різне почуттєве ставлення – від сприйняття до заперечення. Після трагічної загибелі почався процес глорифікації його постаті, створення доладного життєпису. Особливо негативним тут, на думку А.Стахіва, є своєрідне соцзмагання за створення „барельєфних зображень”, яке здійснюють люди, що намагаються на цьому здобути певні політичні дивіденди [16]. «Забронзовіння» образу передбачає відкидання незручних моментів біографії, а це не сприятиме охопленню всієї масштабності постаті. Тож, щоб витворити об’єктивний портрет В.Чорновола, потрібно розглядати його у всій повноті, в суперечностях і динаміці розвитку. На сьогодні ми знаємо В.Чорновола як політика, борця, політув’язненого тощо, але ще не бачимо його як людину, що була в круговерті щастя, турбот, бажань. Мало знаємо про формування його поглядів, світобачення. Відтак слушною є думка Леся Танюка, що „сьогодні ми лише на підступах до його життєпису” [17, 25].

Опублікованих праць про В.Чорновола донедавна, по суті, не було, окрім одного з розділів книги Михайла Хейфеца – „В.Чорновіл – зеківський генерал” [19], в якому автор розкрив один із моментів життєвого шляху непохитного українця – період перебування в ув’язнені. З 1960-х до середини 1990-х існували лише книги самого В.Чорновола, видані на Заході та перевидані в Україні [29; 34; 36; 19]. Останнім часом з’явилися окремі книжки та статті-спогади про В.Чорновола, авторами яких виступають його друзі й співробітники [4; 5]. Г.Василишин уклав своєрідний збірник статей про В.Чорновола, вміщених у різних виданнях, який розкриває нам особистість Чорновола - політика [1]. У ряді книжок брошурного формату розглядаються останні місяці діяльності й обставини загибелі В.Чорновола [12; 20; 8]. Велику цінність являє десятитомне видання праць В.Чорновола, друк якого ініціював Міжнародний благодійний фонд Вячеслава Чорновола. Уже з’явилися перші три томи, в яких вміщено різноманітні літературознавчі й журналістські статті молодого Вячеслава та його перші солідні політичні маніфести – „Правосуддя чи рецидиви терору” і „Лихо з розуму”, а також інші документи. Окремий том присвячений листуванню В.Чорновола. Наявна широка джерельна база, але відсутнє наукове вивчення теми, тому необхідно здійснити її ґрунтовне дослідження.

В.Чорновіл був дитиною свого часу, типовим представником першого повоєнного покоління молоді. Молоді, яка народилася, виховувалася й здобула освіту за часів панування радянського тоталітаризму й водночас відчула віяння комуністичних репресій, голодне селянське життя і жах війни, тому рано подорослішала. Багато хто з неї відчував, як висловився В.Чорновіл, тривогу в генах за себе, своїх близьких, за рідну Україну [37, 26].

Молодий Вячеслав, подібно іншим українським дітям в той час, ріс під впливом комуністичних міфів та ідеологем. Був у школі піонерським і комсомольським активістом – очолював раду піонерської дружини, а згодом став секретарем комсомольської організації школи, у 8-9 класах був членом райкому комсомолу. Його “просовітські” вірші друкувались у районній газеті. Не маючи можливості отримати об’єктивну інформацію про радянську дійсність, він щиро вірив у правильність і законність радянського ладу в Україні. Батьки боялися йому розповідати про події, що відбувалися в Україні в 1917–20-х роках, про українізацію, репресованого дядька, навіть про голодомор 1932–33 років.

Вдало охарактеризувала представників цього покоління, названого згодом шістдесятниками, М.Коцюбинська: „Шістдесятники – то спонтанний вияв духовного дозрівання, нового мислення, нової системи цінностей, нового осмислення національного досвіду в надрах тоталітарної системи. Вони виховувалися саме в ній, у цій системі, винісши на собі родимі плями середовища, яке їх породило, перейшовши різні стадії його усвідомлення, так і не здолавши переступити через усі його забобони. Багато хто з них на початку були щиро перейняті тими ідеологічними міфами, які потім самі ж відкинули як облуду й гальмо. Причому, підкреслюю, щиро перейняті – фальш, пристосуванство, цинізм тим „першим хоробрим” були чужі. Коли ж на хвилі післякультівського оновлення відкрився колосальний масив нового знання, відкрилася приховувана правда, пішли їй назустріч і мали мужність будувати своє життя згідно з її велінням” [10, 4].

З „ортодоксальними” принципами Вячеслав поступив у Київський державний університет імені Т.Шевченка та, отримавши доступ до нових знань, почав здійснювати переоцінку власних поглядів. „Уже в університеті, – як він згодом розповідав, – буквально з першого курсу, сам став шукати правду. Національну правду!” [15, 36]. Сприяли його пошуку події, що відбувалися в СРСР і світі. Колосальний вплив на трансформацію поглядів не лише В.Чорновола, а й цілого суспільства, мав виступ М.Хрущова про засудження культу особи І.Сталіна на ХХ з’їзді КПРС. Перед суспільством постав кардинально інший образ Сталіна – „вождя”, що створив людиноненависницьку систему. Відтак Сталіна і його репресії, як і порушення прав республік на вільний національний розвиток було піддано осуду.