Сторінка
4

Становлення світогляду В'ячеслава Чорновола

Підтримуючи ідею створення рівноправних відносин у світі, основаних на загальнолюдських, гуманних принципах заради прогресу людської цивілізації, автор зауважував, що прогрес не буде можливий без ідентифікації людьми себе до певної нації. Оскільки „тільки на рідному полі можна зробити щось вартісне для всіх народів землі” [31, 169]. Поряд із цим підкреслено негативне ставлення до шовінізму, зневажання інших націй. Справедливо виступаючи проти російського чи польського поневолення, Чорновіл неприпускається негативних випадів проти росіян, поляків або інших народів як національних спільнот.

Знайшло своє місце в дослідженні і питання національної гідності, „роздвоєності душі”, манкуртів. Трагедією для нації було те, що її представники ставали запроданцями заради власної вигоди, бляшанки на грудях, пособляли зміцненню „единственно-русской формы правления” [7]. Або ж виховувалися людьми, у яких мирно вживалися ідеї любові до рідного народу, співчуття пригнобленим із прославлянням кріпацтва й російського самодержавного ладу або з великоросійським великодержавно-шовіністичним ставленням до національно-визвольної боротьби інших народів. В.Чорновіл негативно відгукувався про таких людей, вважав, що вони принесли надзвичайно велику шкоду українському народу.

Загалом його робота наповнена духом змін, перетворень, закликами до боротьби з несправедливістю, поневоленням. Особливо це підкреслює уривок зі статті Б.Грінченка „Двоє рідних”, де він розмірковує про двох великих людей – Шевченка і Гейне: „Шевченкове слово й досі вириває з грудей крик обурення проти гнобительства дужих і злих, і досі стискає серце пекучим жалем над мукою знедолених і зневолених, пориває й досі до боротьби за світ і волю.

Гейневе немилосердне глузування й досі кладе печать ганьби й огиди на обличчя нікчемників і утисників, сміливий дух „лицаря святого духу” й досі запалює наші душі бажанням стати до гурту „в великому бої сього часу” [30, 119].

Чорновіл вважає, що кожна людина має виробляти власну активну життєву позицію, творити безсмертя свого імені шляхом цілеспрямованої і наполегливої діяльності. Він стверджує, що суспільна діяльність має бути наявною у житті кожної людини, яка, виконуючи, по мірі власних можливостей, якусь роботу, приноситиме користь усій національній спільноті. Тож нація буде розвиватися цілком гармонійно тоді, коли різні частини її буття будуть знаходитися під наглядом певних членів спільноти. Висловлюючись за необхідність формування людей з активною життєвою позицією, В.Чорновіл засуджував безвольність, бездіяльність, пошук вічних одмовок. Ці думки він поглиблює у статтях, написаних у середині 1960-х років, де критикує „комплекс Герострата”, який проявляється в отримані швидкої слави за допомогою будь-яких засобів, навіть тих, що можуть зробити шкоду суспільству, не прикладаючи для цього значних зусиль [31, 169]; критикує так званих „борців” з печі, які, крім пустопорожніх слів, на більше не спроможні. Для характеристики їх він подає уривок із вірша В.Самійленка „На печі”:

Ще стоїть Україна! Не вмерла вона

І вмирати не має охоти.

Кожна піч українська – фортеця міцна,

Там на чатах лежать патріоти. [24, 165]

Усвідомлюючи потреби історичного моменту, В.Чорновіл услід за Б.Грінченком зазначав, що потрібно велику увагу приділити культурно-освітній роботі серед власної національної спільноти, завдяки якій стане можливим підняти народ до розуміння своїх соціальних і національних потреб [22, 73]. Шляхом цієї „малої” боротьби народ має опанувати вмінням боротися і здобувати, збільшить свій інтелектуальний, економічний, фізичний потенціал, у результаті чого змусить поневолювача капітулювати. Акцентуючи увагу на важливості культурно-просвітницької діяльності як одному з перших етапів змагань за національне звільнення, В.Чорновіл, як і Б.Грінченко, вважав, що найголовнішим і найпершим завданням для поневоленого народу є боротьба за політичну волю, створення організацій, які б єдналися з організаціями інших народів Росії [25, 79]. Тож культурницька діяльність має підпорядковуватися ідеї боротьби за політичну волю, має готувати ґрунт для її реалізації, оскільки національна незалежність є найвищою цінністю для народу, без якої буде неможливий його всесторонній розвиток.

В.Чорновіл, мабуть як і Б.Грінченко, був прихильником мирних методів боротьби за здобуття політичної волі. Розгляд цього типу боротьби досить часто знаходимо в досліджені В.Чорновола про Б.Грінченка. Проте зауважується, що Б.Грінченко, який мав світогляд прихильника мирних шляхів розв’язування конфліктів, не заперечував можливості використання збройних засобів. В.Чорновіл зазначав, що поневолений народ може цілком виправдано й справедливо підніматися до визвольної війни чи революції. Цю думку Б.Грінченко висловив такими словами: „Ми не признаємо ні в кого права віднімати людське життя і прощаємо кров тільки тоді, як говоримо про Гарібальді чи Лінкольна” [32, 553].

Отже, на прикладі В.Чорновола ми можемо простежити й усвідомити, як відбувалася трансформація поглядів шістдесятників: від віри в комуністичні ідеали, піддання їх сумнівам, намагання змінити існуючу систему – до боротьби за національне визволення. Слід зазначити, що не всі шістдесятники перейшли на позиції поборення радянської системи, багато хто з них надалі плекав ілюзії можливості демократизувати її, наблизити до потреб людей. Але вже з ранніх праць В.Чорновола видно, що в нього наприкінці 1950-х – у 1-ій половині 1960-х років сформувався світогляд борця з існуючим режимом заради національно-політичного визволення українського народу.

Література:

1. Василишин Г. Призначено дійти. В. Чорновіл. Політика та правда життя: У 3 Ч. – К., 1998–1999.

2. Виступ І.Світличного на вечорі пам’яті В.Симоненка в Київському медінституті у грудні 1963 року // Український вісник. – Лондон. – 1971. – Вип. 4.

3. Гаман В. В.Чорновіл “Як брати обнімемося, але не скоро” // Віче. – 1997. – № 12.

4. Горинь Б. В.Чорновіл – ініціатор створення УГС: [Українська Гельсінська Спілка і В.Чорновіл] // Вітчизна. – 2003. – № 7–8.